«Дружба народів» у радянській системі – це своєрідний плавильний тигель, де народи мали трансформуватися, утворюючи єдину спільноту – Homo sovieticus, – так пояснює суть концепції «дружба народів» історик та очільник УІНП Олександр Алфьоров. «За терміном «мир» у СРСР не було справжнього спокою, а під поняттям «дружба народів» ховалася асиміляція та неоголошена війна проти сусідніх націй».
Укрінформ у партнерстві з Українським інститутом національної пам’яті представляють мультимедійний проєкт «Правда чи міф: совєтська епоха». Слідкуйте за новими відеоматеріалами на ресурсах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, в соціальних мережах, а
Концепція «дружба народів» у радянському ідеологічному дискурсі подавалася як вищий ступінь співіснування етнічних груп. Творці та політична верхівка СРСР базувалися на еволюціоністських ідеях, розглядаючи суспільний розвиток як шлях від первісних форм до найвищої – Homo sovieticus («людина радянська»). Для формування цієї штучно сконструйованої ідентичності використовувалися величезні «плавильні казани», яскравим прикладом яких стала українська Донеччина.
Проте за офіційним фасадом братерства крилося глибоке міжнаціональне напруження. Під час підготовки матеріалу було проведено експеримент з двома системами штучного інтелекту з метою визначити кількість підтверджених міжетнічних конфліктів у СРСР. Жодна з ШІ не змогла надати точну цифру, проте отримані дані вражають:
ChatGPT оцінив масштаб залежно від методології: приблизно 20–30 верифікованих насильницьких етнічних конфліктів і до 100 – якщо враховувати всі потенційні конфліктні зони до 1991 року.Gemini зазначив, що переважна більшість дослідників фіксує понад 200 випадків міжетнічного напруження протягом усього періоду існування радянської імперії.
Ця розбіжність у цифрах пояснюється тим, що в СРСР етнічні суперечності ретельно приховувалися, а з розпадом Союзу виплеснулися назовні у вигляді кривавих зіткнень.
МІЖНАЦІОНАЛЬНА ЗЛАГОДА ЧИ ПРИХОВАНА ПОРОХОВА ДІЖКА? ЧИ БУВ СОВЄТСЬКИЙ СОЮЗ ЗОНОЮ СПОКОЮ, А МІЖЕТНІЧНІ КОНФЛІКТИ ВИНИКЛИ СПОНТАННО ЛИШЕ ПІД ЧАС ЙОГО РОЗПАДУ?
Одна із ілюстрацій ксенофобії у країні, де панувала «дружба народів». Сатиричний журнал «Перець» і офіційна антиєврейсько-антиукраїнська публікація. Фото: Історична правда.
І хоча офіційна пропаганда стверджувала, що в СРСР відсутнє підґрунтя для внутрішніх конфліктів, насправді радянська система успадкувала та розвинула шовіністичні традиції Російської імперії. Як пояснює Олександр Алфьоров, коріння внутрішнього напруження сягало побутового антисемітизму, який був перенесений у радянське суспільство від царських чорносотенців. При цьому радянська історіографія викривляла факти: вона звинувачувала в антисемітизмі Симона Петлюру (в армії якого служив окремий єврейський курінь), замовчуючи той факт, що саме українська Одеса стала одним із центрів сіонізму.
Водночас у СРСР існувала системна ієрархічна дискримінація за мовними та культурними ознаками. Будь-яке відхилення від російської мови ставало об’єктом насмішок або висміювання через анекдоти – про молдаван, народи Балтії, грузинів чи українців. Причиною «нерозуміння» молдаванина насправді була його рідна румунська мова, але радянський фольклор зображував його як «обмеженого». Це формувало комплекс неповноцінності в інших народів та підносило росіян, для яких створювалися виключно позитивні або «героїчні» фольклорні образи (на кшталт Штірліца чи Василя Івановича).
За часів Сталіна концепцію «дружби народів» було доповнено теорією про «слов’янські народи», де серед усіх народів (сербів, поляків, білорусів, чехів) «старшим братом» незмінно проголошувався російський.
Детальніше та більше про те, що ховається за поняттям дружби народів, дивіться тут:
Інституційні конфлікти, побудовані на виселенні та асиміляції, були закладені самою державою. Яскравим прикладом є події 1958 року в Грозному. Після повернення депортованих чеченців до своїх домівок виник масштабний конфлікт з російськомовним населенням, яке понад десять років проживало в їхніх помешканнях і вимагало повторної депортації чеченців. Ця модель переселення російськомовного населення на території, очищені від корінних мешканців, пізніше застосовувалася в Криму, Львові (де після війни виселяли інтелігенцію) та продовжує реалізовуватися сьогодні на окупованих територіях України, зокрема в Маріуполі.
Олександр Алфьоров, УІНП: «Так звана «дружба» в цьому контексті – це не дружба зовсім. Це політика асиміляції. І, без сумніву, Москва свідомо підтримувала та створювала ці конфлікти. Туди, звідки виганяли людей, вони завозили російськомовне населення – згадаємо історію з Кримом та іншими регіонами. Чи згадаємо Львів: ще 20–30 років тому центр міста був значною мірою російськомовним, бо у квартири професорської інтелігенції після війни заселяли прибульців, намагаючись русифікувати місто».
РІВНІСТЬ УСІХ РЕСПУБЛІК ЧИ КУЛЬТ «СТАРШОГО БРАТА»? ЧИ ДІЙСНО В СРСР УСІ НАРОДИ МАЛИ ОДНАКОВІ ПРАВА ТА СТАТУС?
При наявності 15 республік та понад 130–150 етносів радянський «котел» функціонував за суворими правилами прихованого расизму та культурного привласнення.
Усі досягнення імперської та радянської культури декларувалися як надбання виключно «російського народу». На культурному рівні відверті розмови про походження діячів ніколи не допускалися: приховувалося ефіопське коріння Пушкіна, шотландське – Лермонтова, українське – Чехова і Гоголя чи той факт, що Достоєвський був сином греко-католицького священника з Поділля. Усе надбання мало залишатися російським.
Ідентичність у СРСР була гнучкою, але з чітким вектором на русифікацію. Як пояснює Олександр Алфьоров, людина, яка досягала кар’єрного чи соціального успіху за радянських часів, переходила до категорії «советский писатель» або «русский». Приналежність до «русских» часто визначалася не походженням, а просуванням по кастовій драбині: під час вступу до партії, вступу до вишу чи отримання офіцерського звання людей масово записували «русскими», змінюючи прізвища (наприклад, з Маляр на Маляров). Бували навіть випадки, коли брат і сестра зі спільними батьками однієї національності записувалися різними національностями.
Святкування 300-ліття «воз’єднання» України з Росією у травні 1954 року. Київ, Хрещатик. Фото: nv.ua
Олександр Алфьоров, УІНП: «Національність у СРСР стала не ідентичністю за походженням, а партійною, культурно-громадською чи робітничою приналежністю до певної касти. Можна було стати «русским», якщо один із батьків мав такий запис. Політика щодо національностей формувалася так, щоб у категорію «переможців» впліталося якомога більше «русских».
ІДЕОЛОГІЧНА ШИРМА ЧИ ПРОТОТИП МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ. ЧИ ІСНУВАЛА «ДРУЖБА НАРОДІВ» НАСПРАВДІ ТА ЧИ Є ВОНА АНАЛОГОМ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ?
Гасло «дружба народів» було таким самим пропагандистським інструментом, як і «мир, май, труд». За декларованим «миром» ховалися постійні військові інтервенції СРСР в Африці, на Кубі та в Азії. Вузли міжетнічного напруження свідомо формувалися спецслужбами: під час розпаду СРСР КДБ розробив і запустив мережу керованих «тліючих конфліктів» (Придністров’я, Абхазія, Нагірний Карабах, Чечня, Південна Осетія), що дозволило Росії роками виступати одночасно і агресором, і «миротворцем», зберігаючи вплив на колишні республіки.
Порівняння радянської «дружби народів» із сучасним європейським мультикультуралізмом є помилковим, пояснює Олександр Алфьоров. Європейська полікультурність виникла як відповідальність колишніх метрополій за свої колоніальні дії минулих століть і як механізм інтеграції. Натомість радянська політика була спрямована на фізичне та культурне знищення корінних народів (як-от народів Півночі – чукчів, яких спаїли й перетворили на об’єкт анекдотів, позбавивши національної гордості).
Для України ця політика означала планомірне витіснення мови та культури. На етнічно українських землях у складі РФ (Слобожанщина, Брянщина, Курщина, Бєлгородщина) було повністю знищено українську інфраструктуру – систему освіти, пресу та бібліотеки.
Українському народові в СРСР відвели показово-декоративну роль: етнографічний «віночок», ансамблі та хори. Радянський кінематограф (зокрема кіностудії Довженка чи Одеська) під тиском цензури сформував стійкий стереотип про українця: це обов’язково хитрий, наївний, огрядний або суржикомовний персонаж, часто з комічним прізвищем або взагалі в ролі зрадника і колаборанта. Натомість носієм цивілізації, інтелекту та наукового прогресу у фільмах незмінно виступав «освічений російський інженер».
Олександр Алфьоров, УІНП: «Українська мова в СРСР оголошувалася мовою села і позбавлялася права обслуговувати місто. Якщо ти говорив у місті українською, це сприймалося як чужорідне явище, адже вся освіта та інструкції були російськими. Радянський кінематограф нормалізував комплекс меншовартості українця. Усе це робилося для того, щоб асимілювати, знищити культурний пласт і створити черговий плацдарм для просування верховної імперської ідеології далі».
Типовий образ шароварних «потєшних» українців. Фото: zbruc.eu.
Отже, радянська «дружба народів» була не прагненням до гармонії, а ідеологічною маскою для примусової русифікації, створення керованих конфліктів та закріплення відчуття неповноцінності поневолених націй.
АНАТОМІЯ «ПЛАВИЛЬНИХ КОТЛІВ»: 5 РЕГІОНІВ ПРИМУСОВОГО ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ ДЕМОГРАФІЇ СРСР
Східна Україна (Донеччина, Луганщина, Слобожанщина)
Механізм: Формування «котла» відбувалося у два етапи. Перший – штучний Голодомор 1932–1933 років, який спустошив українські села Сходу та Півдня. Одразу після цього радянська влада організувала масові ешелони з переселенцями з центральних регіонів Росії (Брянська, Тамбовська, Орловська області). Другий етап – повоєнна індустріалізація та «оргнабори» на шахти й заводи Донбасу, куди прибували робітники з усього СРСР без прив’язки до місцевої культури.
Наслідки: Прискорена русифікація міст, витіснення української мови з публічного простору, штучне формування індустріальної «донбаської ідентичності» на противагу національній. Це створило ґрунт для російської агресії та маніпуляцій у XXI столітті.
Чечено-Інгушетія та Північний Кавказ (Грозненський регіон)
Механізм: У 1944 році в рамках операції «Чечевица» чеченський та інгушський народи були насильно виселені до Казахстану та Киргизстану, а Чечено-Інгушська АРСР ліквідована. У їхні домівки заселили російськомовне населення, а також сусідні народи (аварців, даргинців). Коли в 1957–1958 роках чеченці почали повертатися після реабілітації, їхні помешкання виявилися зайнятими, що призвело до масових кривавих міжетнічних погромів у Грозному у 1958 році.
Наслідки: Створення штучних тривалих міжетнічних конфліктів, земельних суперечок та глибокої психологічної травми для корінних народів Кавказу, що зрештою вилилося в Першу та Другу Чеченські війни у 1990-х роках.
Північний Казахстан (проєкт «Цілина» та табори ГУЛАГу)
Механізм: У 1930-х роках унаслідок сталінського контрольованого голоду в Казахстані (Ашаршилик) загинула понад третина казахів. На звільнених землях було розгорнуто гігантську систему таборів ГУЛАГу (Карлаг, АЛЖИР («Акмолинский лагерь жён изменников Родины» – найбільший жіночий табір радянського періоду), куди депортували сотні тисяч людей з усього СРСР (зокрема німців Поволжя, корейців, українців). Остаточним «плавильним котлом» стала програма «Освоєння цілини» 1954 року, коли до Північного Казахстану одночасно прибуло понад 1 мільйон комсомольців та робітників зі слов’янських республік.
Наслідки: Казахи стали меншиною на своїй власній землі (їхня частка в популяції Казахстану в 1959 році знизилася до 30%). Північні регіони країни зазнали тотальної русифікації, а казахська мова була повністю витіснена з освітньої сфери та державного управління.
Чорноморське узбережжя Кавказу та курорти Грузії (Абхазія, Гагри, Сухумі)
Механізм: Створення «всесоюзної оздоровниці», куди з усього СРСР прибувала партійна номенклатура, військові пенсіонери, співробітники спецслужб та обслуговуючий персонал. Місцеве грузинське та абхазьке населення штучно розмивалося, а містам надавався централізований союзний статус.
Наслідки: Повна русифікація сфери обслуговування, формування прошарку безкорінних «радянських курортників» та штучне закладення етнічної напруженості між абхазами та грузинами, яку КДБ пізніше використав для розпалювання війни 1992–1993 років.
Промислові центри Балтії (зокрема Рига та Таллінн)
Механізм: Форсована повоєнна індустріалізація. СРСР будував гігантські заводи загальносоюзного значення (ВЕФ, РАФ), під які завозилися сотні тисяч робітників з РРФСР. Це доповнювалося великою кількістю військових гарнізонів Прибалтійського військового округу.
Наслідки: Частка латишів у Ризі впала до менше 40%, а місто на десятиліття перетворилося на суто російськомовний радянський мегаполіс із гострою проблемою негромадянства після 1991 року.
Ярина Скуратівська, Укрінформ
Олександр Алфьоров, УІНП
Катерина Березовець, обкладинка, Укрінформ.
Також дивіться та читайте попередні епізоди подкасту:
Імперія під прикриттям: радянська «тяглість» чи совєтська окупація?
Людина системи чи таємний рушій Незалежності. Міфи та правда про Івана Драча
Дізнатися більше на: www.ukrinform.ua