Етнофестиваль «Житичі» у селі Городське на Житомирщині проводиться вже понад десятиліття. Його заснували завдяки ентузіастам – педагогині Інні Величко та власнику глиняної оселі під солом’яною стріхою Василю Романюку. Підтримку заходу надають волонтери та туристи. На етнофестивалі хтось пригадує своє дитинство, комусь відгукуються спогадами юні роки, коли жінки брали до рук серпи та йшли жати жито. Наразі всю польову роботу виконують механізми – від посіву до збору врожаю. Такий інструмент, як серп, сучасні діти можуть побачити хіба що в краєзнавчому музеї.
Як висловлюють подяку ниві за родючість, чому відлякують польових русалок і що роблять із першим вижатим колоссям, читайте в репортажі кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ ЗАПОЧАТКОВАНО ЗАВДЯКИ СТРІХІ БІЛЬШ ЯК СТОЛІТНЬОЇ ХАТИ
На порозі обійстя «Поліська хата» у Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона – викладачка образотворчого мистецтва та уповноважена представниця Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Будучи вчителькою, ми багато подорожували та займалися живописом, – розповідає пані Інна. – Одного разу завітали до Городського, і це місце нам надзвичайно сподобалося, бо тут були дві садиби – ось ця та он та, що руйнується. Власник тієї занедбаної оселі досі не може визначити її вартість, а тим часом вона вже не підлягає відновленню. Натомість господар цієї, Василь Петрович Романюк, подарував нам її 17 років тому, аби ми відновили хату такою, як вона була за часів його дідусів та прадідів. Зараз ми жартуємо, що тут розташовані два пам’ятники – щедрості та скупості.
Євдокія та Петро Романюки
Глиняній хаті під солом’яною стріхою, яка наразі є однією з популярних туристичних локацій, близько 130 років. Її останні мешканці – Євдокія та Петро Романюки, фото яких досі зберігаються тут. Це так звана «довга хата», де під одним дахом розміщувалося все необхідне для життя: житлова кімната, сіни, комора, хлів для худоби.
– Оселя вкрита житньою соломою, – додає жінка. – Жито служить приблизно 25 років, тому час від часу доводиться перекривати дах. Саме завдяки цій стрісі й з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми організовуємо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів для жнив. Щоправда, вони дещо прим’яли колосся. Тепер нам збирають урожай досвідчені люди, які виконують роботу ретельно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом свідомої праці.
ЗБІР ВРОЖАЮ – ЯК СВЯТКОВА ПОДІЯ
Пані Інна пригадує, що спочатку в її ідею вдихнути нове життя у старе помешкання мало хто вірив, і вона часто стикалася з нерозумінням. Натомість тепер, коли в обійсті проводяться екскурсії та різноманітні свята, у неї з’явилося багато однодумців. Саме навколо хати й відбувається фестиваль.
На подвір’ї вже достигають яблука, бігають кури, а поруч розквітає лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі – золоте поле, де вже настав час жати жито.
Наші пращури розпочинали збір урожаю з обряду «Зажинки». Його сприймали не як рутинну працю, а як святкову подію, тому на поле одягали найкращий одяг і йшли туди з піснями.
Учасники фестивалю, які відтворюють обряд, помолилися «Отче наш» та, взявши серпи і коси, рушили до ниви. Традиційно їй подякували за родючість свіжоспеченою паляницею на вишитому рушнику. Далі Інна Величко виголошує: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Потім жито кроплять свяченою водою.
Після цього дівчата зав’язують на полі снопики. За давніми віруваннями, це робили, щоб відігнати польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження – самі створювали такі вузли, аби збити її з пантелику, ніби на ниві вже побували її сестри.
Жінки беруть серпи і під спів зразкового фольклорного гурту «Джерельце» з Житомира починають жнива. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
У певний момент лунає знайома з дитинства мелодія. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До речі, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки зв’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) та з піснями несуть їх на обійстя. Далі його потрібно обмолотити, і вже отриманою соломою оновити частину стріхи старої хати.
Мандрики
Жниці сідають вечеряти, а гостей фестивалю пригощають обрядовим печивом – мандриками.
Женці після зажинок
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
– У будь-яких своїх діях наші предки завжди зверталися з молитвою до Господа. Просили, аби Він дав сили кинути зернину, щоб вона проросла, а потім – зібрати та зберегти врожай для поживи на весь рік, – говорить отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита також дякують молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через прохолодні ночі жнива ще не розпочалися, але до збору врожаю господарство готове.
Надія Кравченко
Серед відвідувачів помічаю бабусю в жовтій хустинці, яка щось жваво розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Коли раніше люди йшли на жнива, то йшли з піснями, і поверталися з поля – теж. А ми, малі, вибігали до воріт і чекали своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз уже несила, але тримаю 16 кроликів і трьох курок. Город теж маю, адже їх треба годувати, – ділиться жінка.
Ангеліна Нестерова
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Також є великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то це цілий пласт – і зажинкові, і жнивні, і обжинкові пісні. У наших предків музика, слово та дія завжди були взаємопов’язані. Пісні супроводжували людське життя від народження аж до смерті, – розповідає керівниця гурту.
Пані Ангеліна констатує, що традиції зникають і знецінюються, бо нині інша епоха. Проте, попри все, їх слід шанувати та зберігати.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», бо ми будемо жити. Живемо в непередбачувані часи, бо не знаємо, що станеться завтра. Але, попри все, слід жити з вдячністю тим, хто за нас зараз бореться, і з пам’яттю про полеглих, – додає жінка.
В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, зазначає, що такі заходи мають просвітницький характер. Змусити дитину читати або дивитися відео про традиції складно, якщо в неї немає зацікавлення. А от привезти її з собою на подібний фестиваль, щоб вона сама все побачила, – значно ефективніший виховний метод.
Ірина Чириця, Житомир – Городське
Фото авторки
Джерело новини: www.ukrinform.ua