Велопробіг Рудольфа Вацека: подолай Шлях від Сколе до Мукачева у 1912 році

Карпатська Веломандрівка 1912-го: Неймовірний Репортаж Рудольфа Вацека

16. 07. 2025 1406 FacebookXPinterestWhatsAppTelegram

Відпочинок мандрівників після поїздки Бескидами, 1912 рік, фот. Wędrowiec pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą, 1912. Від Сколе до Мукачева: неймовірна веломандрівка Рудольфа Вацека 1912-го року #історія

Дослідник проїхав 120 км Карпатами, зафіксував десятки світлин краєвидів, архітектури та місцевих мешканців, а також створив детальний репортаж про цю експедицію.

«Для затятого велосипедиста-мандрівника гори завжди привабливіші, ніж рівнинні простори. Гірські серпантини, на підкорення яких іноді витрачаються години, не до вподоби хіба що тим, хто прагне похизуватися здоланою дистанцією за мінімальний час. На щастя, таких небагато. Цей тип гонщика-велосипедиста поступово зникає в нашій країні, поступаючись місцем велосипедисту-туристу. Цю прогресивну та корисну тенденцію можна спостерігати як серед молоді, так і серед старших людей, а особливо – в аматорських велоклубах, як-от у Львові, або новоствореному в Кракові, де акцент робиться на велосипедних подорожах, відсуваючи змагання на другий план».

Саме такими словами Рудольф Вацек розпочав свій «велосипедний» репортаж про подорож Карпатами у журналі Wędrowiec: pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą («Мандрівник: ілюстрований журнал, присвячений туризму та спорту в країні та за кордоном») за 1912 рік.

Початок експедиції: злива, бруд та розмиті шляхи

Рудольф Вацек (пол. Rudolf Wacek), львів’янин початку ХХ століття, був справжнім ентузіастом спорту, піонером велотуризму, а згодом – професором львівської гімназії, спортивним організатором та відомим публіцистом. Його також знають як багаторічного президента львівського футбольного клубу «Погонь» та керівника спортивної редакції львівської радіостанції. Він є автором багатьох книг, серед яких «Do Anglji i Norwegji rowerem», «Rowerem po Europie», «W polskich kniejach» та «Wspomnienia sportowe».

Рудольф Вацек (Rudolf Wacek, 1883-1956). Портрет зроблений у 1928 році, фот. PIC_1-N-2026, NAC

Понад століття тому цей вело-ентузіаст організував велотур для студентів – членів Спортивного клубу. Його детальний опис спонукає до бажання повторити цей шлях, хоча б віртуально. Любителів двоколісного транспорту не лякали ні «жахливий стан наших доріг, який може відбити бажання їздити навіть у найзапеклішого велосипедиста», ні «вибоїни на вулицях Львова, які можуть набриднути навіть пішоходу». Велоподорож у Карпати запланували на дні П’ятидесятниці. Точкою старту обрали місто Сколе, а кінцевим пунктом – Мункач (сучасне місто Мукачево, Закарпатської області, яке на той час входило до складу Австро-Угорської імперії).

Члени клубу велосипедистів у 1907 році. Посередині – Рудольф Вацек, фот. PIC_1-N-2736, NAC

Коли велосипедисти вирушили з львівського вокзалу в суботу ввечері, розпочалася сильна злива. Група, яка мала бути численною, скоротилася до семи учасників. Інші, вибачаючись, бажали подорожнім щасливої дороги. Сам Вацек, як керівник, був задоволений такою скромною кількістю, «адже багатолюдні й далекі велопрогулянки, особливо в гори, зазвичай не складаються».

О 23:00 група прибула до Сколе. Була темна ніч, йдучи крізь багнюку від вокзалу до міста, вони знайшли готель. Там, домовившись із подружжям Вайнфельд про вартість нічлігу, з надією на гарну погоду вранці, лягли відпочивати. Наступного дня велосипедистів розбудив стукіт дощу по даху – лило, як з відра. Уся Сколівська улоговина була оповита темними хмарами, а дорога перетворилася на справжнє болото. Вацек навіть поставив на голосування питання: їхати далі чи повертатися потягом до Львова. Однак, злива не злякала нікого.

«Чудове місце, заховане серед безкрайніх карпатських лісів»

Вулиця у містечку Сколе, 1934 рік, фот. D. Brauner, Biblioteka Narodowa

Початок своєї мандрівки Рудольф Вацек детально описав у репортажі:

«Отож, ми сіли на сталевих коней і виїхали зі Сколе дорогою на південь, вгору по річці Опір. Одразу за залізничним вокзалом минаємо праворуч розкішний палац панів Гредлів, власників Сколе та великих лісових масивів на Скольщині, а ліворуч – фабрику та величезні склади деревини. Це Демня – багатотисячне поселення робітників. Невисокі, одноповерхові будинки, охайні, перед кожним садок, повний квітів, позаду невеликий клаптик поля, усі вони належать «панству Сколе», призначені для робітничих сімей. На протилежному березі села можна побачити залізничну колію, що веде через Славсько до Лавочного».

Палац панів Гредлів. Сколе – Демня, 1914 рік, фот. Wędrowiec pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą, 1912

Сім мандрівників рухалися верхівками гір, які в цій частині Карпат називаються Бескидами, й незабаром побачили будівлі курортної колонії в Гуті Коростівській. Вацек пише:

«Після короткої перерви ми продовжуємо нашу подорож. Шлях стає все крутішим, адже ми залишили долину Опору. Проте втоми не відчуваємо, оскільки нашу увагу привертають нові й дедалі прекрасніші краєвиди. Це чудове місце, сповнене чарівності, приховане серед безкрайніх карпатських лісів, з чудовою купальнею в гірській бистрій річці, ніби створене для літнього відпочинку».

Веломандрівники у долині річки Опір, 1912 рік, фот. Wędrowiec pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą, 1912

Біля села Козьова мандрівникам довелося зійти з велосипедів і пройти чотири кілометри пішки, долаючи перший перевал на шляху до Мукачева. На вершині Рудольф Вацек організував тривалу зупинку. Поки група діставала провізію, небо розвиднілося, і з-за хмар показалося сонце. Відпочивши годину, усі жвавіше продовжили поїздку.

Рудольф Вацек так описує подальший шлях:

«Спуск з гір красивим серпантином винагородив нас за дотеперішні труднощі. Гарним темпом минаємо село Орява і досягаємо великого гірського села Тухолька. Тут дорога розходиться у двох напрямках: одна гілка веде прямо на південь через Климець до угорського кордону і далі до Мункача, інша повертає на Сможе, відоме своїми ярмарками худоби. Між Тухолькою праворуч і Климцем пролягає величезний гірський кряж з перевалом Лізія. Це найскладніша і найважча частина для туриста на шляху до Мункача».

Дорога у селі Тухолька. Фото початку ХХ століття, NAC.

Подолавши перевал, велосипедисти навіть не зупинялися на відпочинок, адже дорога постійно спускалася, дозволяючи їм вільно котитися. Опівдні вони вже були у Климці, біля гостинного двору подружжя Єнджейовських, де все було готове для їхнього нічлігу.

«Обличчям до угорської сторони»

Наступного дня подорожніх, які підкріпилися і виїжджали з Климця, супроводжувала чудова погода. Однак, попереду на мандрівників чекав ще один складний перехід – «на угорському кордоні».

Вацек пише:

«Стоячи обличчям до угорської сторони, ми бачимо праворуч чітку, могутню, куполоподібну вершину Пікуя, а ліворуч – похмурий і грізний, дикий і безлюдний хребет Ґорґан, що різко відділяється від Бескидських гір. Внизу сяє срібна стрічка річки Латориці, над якою видніються чисті верецькі (село Нижні Ворота тоді мало назву Верецьки) хати, зеленіють садки, серед яких час від часу визирає блискуча церковна башта чи купол сільської церкви.
22-кілометровий спуск із Бескидів до Верецьок викликав справжнє захоплення у пілігримів. Дорогою вони зустріли людей, які поверталися з вечірньої служби, тож велосипедисти мали змогу уважно роздивитися святковий одяг місцевих мешканців та завести з ними розмову».

Місцеве населення у Верецьках (Нижніх Воротах). Фото Рудольфа Вацека, 1912 рік.

Рудольф Вацек так описує нічліг:

«З Верецьок ми проїхали близько 15 кілометрів лісами, коли настала ніч. Настав час думати про відпочинок. Дорогою ми натрапили на будиночок лісника, господар якого дозволив нам спати на копиці сіна. Підкріпившись кислим молоком і картоплею, які приготувала послужлива господиня, ми кинулися на сіно і заснули міцним сном. Проте це задоволення тривало недовго: пронизливий холод гірської ночі, особливо після дощового дня, застав нас зненацька, тож ми прокинулися, стукаючи зубами. Недовго думаючи, кожен почав підкопувати під себе сіно, і незабаром із копиці було видно лише сім голів. Майже стоячи, ми проспали до світанку.
Наступного дня подорож продовжилася. До Мукачева залишалося 50 кілометрів – вниз за течією річки Латориці. Рудольфові Закарпаття надзвичайно сподобалося:

«Край казковий, і чим далі на південь, тим він стає красивішим. Озираючись назад, на північ, ми бачимо кілька вищих гірських хребтів, які ми залишили позаду. Скрізь – різноманітні відтінки зелені, краєвиди, що зачаровують око. Серед тутешніх пагорбів височіє мисливський замок графа Шенборна – впливового магната, якому належали цілі Карпати від кордону з Галичиною до широких родючих низовин за Мункачем. Його ліси, дбайливо оберігаються від вирубки, кишать усілякою дичиною. Дорога тут чудова, як асфальтована, тим паче, що до Мункача залишалося 10 кілометрів. Карпати позаду, і ми вже їдемо Угорською низовиною».

Мукачево, головна вулиця мітса. Поштівка 1915 року

120 кілометрів та 60 фотографій

Невдовзі мандрівники побачили вдалині самотній пагорб із замком. Опівдні вони прибули до кінцевого пункту призначення. До відправлення потяга залишалося небагато часу, тому, лише оглянувши фортецю та прогулявшись Мукачевом («яке мало чим відрізнялося від наших провінційних містечок»), велосипедисти вирушили на залізничний вокзал. Попереду була дорога додому через Лавочне та Сколе, яка вела їх новими куточками Карпат з віадуками та тунелями.

Троє учасників мандрівки вперше побачили гори, п’ятеро вперше відвідали тогочасне Закарпаття, і всі зійшлися на думці, що велоподорож принесла їм набагато більше задоволення, ніж подорож потягом.

«Я спробував вислухати думку моїх юних товаришів про подорож, і всі одноголосно зізналися, що вперше зрозуміли, яка різниця між поїздкою залізницею та поїздкою колесом. Яке задоволення вони отримали, їдучи зі Сколе до Мункача: насолоджувалися гарними краєвидами досхочу, зупинялися де заманеться, фотографували що завгодно. А повертаючись з Мункача до Сколе – потягом летіли Карпатами на запаморочливій швидкості, від тунелю до тунелю, від долини до долини, від станції до станції, втомлені від хаосу відчуттів, дискомфорту від монотонного стукоту коліс і диму від двигуна», – підсумував Вацек.

Залізнична станція у Мукачеві. Листівка початку ХХ століття.

У 1912 році учасники велозаїзду зі Сколе до Мукачева подолали 120 кілометрів на велосипедах, зробили близько 60 фотографій, що зафіксували краєвиди, людей у традиційному вбранні по обидва боки Карпат, сільські хати та церкви. Задоволені поїздкою та чудово проведеним часом, мандрівники повернулися до Львова, вже плануючи нову велоекспедицію у незвідані куточки Карпат.

Михайло МАРКОВИЧ

Джерело: Culture.pl

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття – справжня знахідка для ентузіастів історії, туризму та велоспорту. Вона не лише розповідає про захопливу подорож майже столітньої давнини, але й демонструє, як змінювалися подорожі та наше сприйняття довкілля. Репортаж Рудольфа Вацека – це чудова можливість зазирнути в минуле, побачити красу Карпат очима попередніх поколінь та, можливо, надихнутися на власні пригоди. Для українців ця розповідь є особливо цінною, адже вона охоплює терени сучасних Львівської та Закарпатської областей, показуючи їхню історію та природні багатства.

За матеріалами: photo-lviv.in.ua

–>