Світова слава Кубійовича: як він змінив погляд на Україну

Володимир Кубійович: Від Наукових Карт до Життєвої Загрози від Радянських Спецслужб

26. 10. 2024 2056 FacebookXPinterestWhatsAppTelegram

Історія переслідування видатного науковця

Те, що Володимир Кубійович, видатний український географ, енциклопедист та громадсько-політичний діяч, став об’єктом гострих викривальних памфлетів Ярослава Галана, свідчить про особливу увагу з боку НКВС/МДБ. Його вважали затятим “українським буржуазним націоналістом”. Однак, памфлети та статті в радянських газетах не були єдиними інструментами радянських спецслужб і пропаганди проти українського науковця. В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України виявлено унікальні документи, що розкривають підготовку агентурно-оперативної операції з його ліквідації у надрах 4-го (розвідувально-диверсійного) управління НКДБ СРСР під керівництвом Павла Судоплатова.

Перші кроки у полі зору спецслужб

В. Кубійович потрапив у поле зору органів НКВС у червні 1940 року. Спочатку спецслужби не мали детальних біографічних відомостей про нього, навіть про дату народження (23 вересня 1900 року) та місце народження (Новий Сонч, Західна Лемківщина, нині Польща) у україно-польській родині. Перше ж агентурне повідомлення дозволило навісити на нього ярлик “визначного українського націоналіста”. Зазначалося, що він є професором Краківського університету, українцем, який “розробив і видав географічну карту майбутньої України, куди увійде – Радянська Україна, Буковина, Закарпаття і Західна Україна”.

Ця карта мала значний попит серед українців. Усе, що стосувалося самостійності України, її історії, етнічних кордонів, а особливо візуалізація прагнень українців до відродження державності, вважалося небезпечною “крамолою” та проявом контрреволюційних антирадянських поглядів.

Наукова діяльність та її наслідки

Якби чекісти глибше дослідили діяльність В. Кубійовича, вони б дізналися, що ще у 1934 році він роздавав етнографічні карти України на Міжнародному географічному конгресі у Варшаві. Ці карти демонстрували, що майже чверть тогочасної Польщі населяли українці. У 1937 році він підготував “Атлас України та сумежних країв”, а в 1938-му – “Географію українських та сумежних земель”.

Вже тоді В. Кубійович здобув репутацію видатного географа. Він глибоко вивчав українські етнічні землі у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії, послідовно обстоюючи українські геополітичні інтереси. Його наукова дискусія з польськими вченими, яких він звинувачував у фальсифікації фактів, призвела до того, що у червні 1939 року його, доцента Ягеллонського університету, позбавили права викладати в цьому навчальному закладі. Отже, станом на червень 1940 року він уже не був “професором Краківського університету”, як помилково зазначено у справі НКВС.

Очолення Українського Центрального Комітету

Оперативна розробка В. Кубійовича не обмежувалася лише його картографічною діяльністю. У більшості архівних документів він фігурує як керівник Українського Національного об’єднання (УНО), а згодом – Українського центрального комітету (УЦК) у Кракові. У той період, коли частина Польщі опинилася під німецькою окупацією, Краків став адміністративним центром Генеральної губернії. В. Кубійович погодився очолити УНО, яке мало координувати діяльність українських громадсько-культурних організацій. У 1940 році, після визнання німецькою окупаційною владою українських допомогових комітетів, центральний орган отримав офіційну назву Український центральний комітет.

Діяльність УЦК та подвійний тиск

Серед архівних документів міститься довідка від січня 1941 року, що описує структуру УЦК. Комітет мав такі відділи: Шкільний (навчання української мови), Кооперативний (розвиток української кооперації), Церковний (відновлення та перебудова церков), Таборовий (облаштування перебіжчиків з СРСР), Сільськогосподарський (пропаганда культурного господарювання).

Водночас, довідка містить застереження: “Український центральний комітет не має права проводити жодних центральних з’їздів і не має права вести жодної агітації проти Радянського Союзу. Це заборонено німецькою владою. УЦК не має права займатися агітацією української національної політики і видавати свої постанови”. Це свідчить про існування домовленостей між радянською та німецькою сторонами щодо розподілу сфер впливу. В. Кубійович та його команда опинилися під тиском як німецької окупаційної адміністрації, так і сталінських спецслужб. Однак, найбільш “злочинною” діяльністю УЦК була допомога втікачам, які перетинали українсько-польський кордон, рятуючись від радянських репресій.

Протягом усієї окупації В. Кубійович, як свідчать розсекречені документи, активно організовував українські освітні товариства, школи та кооперативи на Холмщині, Надсянні та Лемківщині. Він також ініціював створення Комісії допомоги українському студентству, заснував українське видавництво, сприяв відновленню Української автокефальної православної церкви та рятував людей від окупаційного терору, зокрема, чимало євреїв відправили до концтаборів.

Його контакти з німецькою окупаційною владою для вирішення багатьох питань були згодом використані НКВС як доказ колабораціонізму. Особливо ж його переслідували за участь у створенні дивізії “Галичина” та за його заклики про те, що “більшовизм несе смерть українському народові, що його порятунок лише в родині європейських народів, а тому слід брати зброю до рук і захищатися від навали більшовиків”.

Підготовка до ліквідації: Операція “Т”

У квітні–червні 1944 року в справі В. Кубійовича, який значився як “Крот”, з’явилися особливі повідомлення 4-го управління НКДБ СРСР. Вони свідчать про сплановані та санкціоновані вищим керівництвом заходи, умовно позначені літерою “Т”, що означало терор, або вбивство.

“19.04.44 р. “Юхно” повідомив, що для вивчення можливостей знищення “Крота” до Кракова спрямований агент “Атбіс”.
“19 квітня 1944 р. за № 573 від “Корецького” отримано повідомлення: “Направив мисливця за Кротом. Готую ще двох мисливців. Якщо Крот у Ренті, шкірка буде нашою”. (Рента – Краків).
“29.04.44 р. нач. 4 відділу УНКДБ по Тернопільській області Форманчук зробив запит щодо санкціонування виведення в тил противника із завданням по “Т” над керівником УЦК – Кубієвичем, агента “Солодкий”.
“29.04.44 року кореспондент 1004 – “Юхно” повідомив, що в м. Кракові за адресою Грюнегассе, 26 “Крота” немає.
“4-м відділом УНКДБ по Рівненській області… “Яків” і “Хмельницький” намічаються для виведення в м. м. Львів і Краків із завдання проникнення в окружне керівництво УЦК і здійснення “Т” над Кубійовичем і Паньківським. 1.04.44 р. заходи, намічені за справою аг. “Якова” і “Хмельницького”, та виведення їх у тил противника санкціоновані нач. 4 управління НКДБ УРСР”.

Регіональним підрозділам НКВС надсилалися прикмети В. Кубійовича для полегшення його ідентифікації. Розвідувально-диверсійні загони, що діяли в районі Кракова, отримували завдання щодо з’ясування його місцезнаходження та місця перебування інших членів УЦК.

Справа перебувала під особистим контролем начальника 4-го управління НКДБ СРСР Павла Судоплатова. У спецповідомленні від 15 березня 1945 року доповідалося про евакуацію українських націоналістичних діячів з Кракова до Німеччини. Оперативній групі НКВС вдалося отримати інформацію про близьких родичів В. Кубійовича, які залишилися в Кракові, зокрема про його колишню дружину з доньками та матір. Було складено план стеження за ними та впровадження агентури для встановлення місцезнаходження самого В. Кубійовича.

Оперативна розробка на найвищому рівні

Інформація про родичів В. Кубійовича надсилалася до Москви, до центрального апарату НКВС СРСР. Згідно з позначками, вона доповідалася наркому державної безпеки СРСР Всеволоду Меркулову, який доручав її своєму заступнику Богдану Кобулову. Подальші заходи доручили проводити НКВС УРСР на чолі із Сергієм Савченком. Це свідчить про надзвичайну важливість оперативної розробки В. Кубійовича на найвищому рівні.

У травні начальник 4-го управління НКВС УРСР доповів П. Судоплатову, що В. Кубійович став заступником голови Українського Національного Комітету (УНК), метою якого було “об’єднання всіх українських емігрантських політичних організацій… на території Німеччини для боротьби проти Радянського Союзу”. Це лише підтвердило небезпеку, яку він становив для радянської влади.

Життя після війни та нові спроби компрометації

Після війни В. Кубійович жив у Баварії, в американській окупаційній зоні, повністю присвятивши себе науковій діяльності. Він упорядкував архів УЦК, написав книгу про його діяльність, оселився в Мюнхені, вдруге одружився. Викладав в Українському вільному університеті, відновив Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), став його генеральним секретарем, а згодом – головою в Європі. Він також був одним із засновників та головним редактором “Енциклопедії українознавства”.

У 1951 році В. Кубійович переїхав до Сарселя (Франція), де керував підготовкою та виданням чергових томів “Енциклопедії українознавства”. У 1952 році МДБ УРСР відновило проти нього справу, яка раніше була закрита через неможливість встановити його місцезнаходження. Однак, навіть у довідці за серпень 1955 року зазначалося, що розробити його можливостей немає, і справу знову передали до архіву.

У 1967 році КДБ при Раді Міністрів УРСР знову повернувся до постаті В. Кубійовича. Українська діаспора готувалася до проведення у Нью-Йорку форуму зі створення “Світового конгресу вільних українців” (СКВУ). КДБ вирішив використати факти з його діяльності у період Другої світової війни для його компрометації. Було виготовлено листівку, надруковану в Англії, щоб створити ілюзію, що її виготовили прихильники іншого кандидата. Також було здобуто бланк “Організації українських робітників у Франції” (ОРУФ) для розсилки листівок.

Навіть після того, як на СКВУ виступив Юрій Бойко-Блохін, КДБ УРСР надіслав до Нью-Йорка 245 примірників листівок проти В. Кубійовича, щоб створити враження, ніби його кандидатура була відхилена саме через цю компрометуючу інформацію. Крім того, було вирішено скомпрометувати і самого Ю. Бойка-Блохіна, поширюючи чутки про те, що він є “радянським агентом”.

Однак, усі ці спроби дискредитувати В. Кубійовича виявилися марними. Він залишався авторитетним головним редактором “Енциклопедії українознавства” та англомовної “Encyclopedia of Ukraine”, незмінним головою НТШ в Європі. Його прагненням було поширення знань про Україну та український народ серед іноземців, а також висвітлення правдивої інформації про минуле та сучасне України.

Володимир Кубійович помер 2 листопада 1985 року у Сарселі (Франція) у віці 85 років природною смертю, а не так, як це планували органи НКВС у 1944 році.

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда

Поширити це:

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття розкриває маловідомі сторінки життя видатного українського діяча Володимира Кубійовича, демонструючи, як радянські спецслужби цілеспрямовано переслідували його, навіть плануючи фізичне усунення. Вона показує, наскільки цінними для збереження національної пам’яті та наукової спадщини є архівні документи, які дозволяють відтворити повну картину минулого та вшанувати подвиг таких особистостей, як Володимир Кубійович, чия діяльність мала величезне значення для утвердження української ідентичності.

Оригінал статті: photo-lviv.in.ua

No votes yet.

Please wait...