Розкрито таємниці “Підземного Львова” Голубця: неопубліковані знахідки зі сторінок “Діла” 1927 року

13. 04. 2023 2129 FacebookXPinterestWhatsAppTelegram

Панорама Львова. Мал. Франца Ковалишина. ЦДФАУЛ, ф. 137, оп. 1, спр.5, арк. 12.

Загадкові Храми Львова: Історія Зникнення та Спадщини

Продовжуємо наше занурення у глибини історії Львова, досліджуючи статтю Миколи Голубця “Підземний Львів”, яка вперше була опублікована у травневих числах часопису “Діло” 1927 року. Ця публікація, що розкриває маловідомі сторінки минулого нашого міста, є цінним джерелом інформації для всіх, хто цікавиться історією архітектури та релігійних громад. Першу частину статті ви можете знайти тут, а другу – тут.

Текст статті подаємо в оригіналі, зберігаючи стилістику та мову автора.

Підземний Львів.

МИКОЛА ГОЛУБЕЦЬ.

(Слідами зрівняних з землею церков старого Львова)

(Продовження)

Історія Федорівської парафії та братства

Одним із прикладів внутрішніх конфліктів у братстві зафіксовано в записах від 25 листопада 1905 року. Тоді виникла суперечка між паном Тимком Зарудським з Федорівки та паном Іваном Костуриком з Микулина. Конфлікт, що розпочався з обміну “незграбними словами”, невдовзі переріс у судовий позов. Пан Костурик, підбурений, як зазначено, “шатанською наукою”, звернувся до замкового суду, що викликало значне обурення серед громадськості, адже це кидало тінь на репутацію братства. Братчики, прагнучи зберегти добру славу, викупили пана Зарудського з-під варти за 14 червоних золотих, а пана Костурика покарали карцером та вимогою воску для церкви.

У 1602 році Федорівська парафія перейшла під управління братства, яке викупило права у спадкоємців останнього пароха, отця Йосифа. Ця угода була офіційно затверджена королівським привілеєм у 1621 році. Відтоді парафія та братство Святого Теодора сформували єдину економічну та організаційну структуру, яка проіснувала до відомого декрету Атаназія Шептицького 1744 року.

Фрагмент площі Святого Теодора. Фото 2015 року (місце, де колись знаходилася церква Святого Теодора)

Внутрішнє життя братства та його фінанси

З архівних записів братства, відновлених після Хмельниччини, можна дізнатися багато цікавого про побут та діяльність федорівського братства. Керівний склад включав двох старших братчиків, трьох молодших (столових), двох паламарів та писаря, який одночасно виконував функції дидаскала в братській школі. Цей “сеніорат” обирався на тривалий термін і керував справами, доки користувався довірою братства або сам не відмовлявся від посади.

Обов’язки “діда”, який відповідав за збір коштів та пожертв, оплачувалися відсотками від зібраних сум. Крім того, щорічно йому надавали хутряний одяг (зимовий кожух) вартістю 1 золотий 24 гроші, сіряк (24 гроші) та чоботи (1 золотий 3 гроші). Ці дані свідчать про щедрість братчиків: навіть найбідніші робили пожертви, еквівалентні вартості сіряка, а найбагатші – майже десяти пар чобіт.

Церковна споруда та її цінності

У 1743 році, під час візитації, було зафіксовано, що на освяченому церковному ґрунті стояла дерев’яна, але “добра” церква, збудована у 1706 році на місці попередньої. Вона мала три вівтарі, різьблений золочений іконостас та численні давні ікони. Збережені списки церковного майна, включаючи дорогоцінний срібний та мосяжний посуд, а також прикраси з перлів та самоцвітів, які сяяли на федорівських іконах, свідчили про високий рівень набожності та фінансової спроможності парафіян.

Занепад братств та втрата спадщини

На жаль, канонічна візитація припала на період, коли про львівські братства, і федорівське зокрема, вже не можна було говорити з колишнім захопленням. Хоча візитатор висловлював упередження до світських громад, які, на його думку, надмірно користувалися патронатом над духовенством, у деяких аспектах його зауваження були слушними. Брацтва середини XVIII століття вже не були такими, як у свої початкові, величні часи. Втратився зв’язок між братчиками та їхнім духовним наставником, зникла інтимність у взаєминах. Управління перейшло до брацької олігархії, яка, отримавши значні доходи від оренди церковних маєтностей, дозволяла тим самим орендарям користуватися церковним майном десятиліками.

Такий стан справ призводив до численних судових позовів щодо “засидження” (незаконного присвоєння) та втрати церковного майна. Зникла патріархальна простота братських звичаїв, що стосувалося як вибору керівництва, так і управління спільними фінансами. Усе це свідчило про те, що братство, як середньовічна цехова організація, доживало свого віку, скочуючись на шлях занепаду.

Й. Свобода. Церква Петра і Павла

Цвинтар, дзвіниця та церковні володіння

Навколо церкви розташовувався просторий, огороджений цвинтар. На ньому височіла триповерхова дзвіниця з чотирма дзвонами. Також тут знаходилася “резиденція” священника та школа, де проживали “бакалар” (диякон) та інший церковний прислуга. У церковному архіві візитатор виявив близько пів сотні оригінальних королівських привілеїв, дарчих грамот та контрактів, які свідчили про значні земельні володіння та права, що належали федорівській парафії. До цих володінь належали землі у найближчому сусідстві, цілий комплекс ділянок вздовж річки Полтви, практично вся сучасна вулиця Святого Войтіха, а також сіножаті в районах Знесіння та Під Рясною. Однак, на момент візитації, справи парафії були настільки занедбані, що багато церковних маєтностей внаслідок незаконного присвоєння перейшли у власність орендарів.

Касаційний патент Йосифа II 1783 року став останнім ударом. Церкву розібрали та продали на будівельні матеріали. Вівтарі передали до села Підберізці, дзвони – до новоствореної парафії Святих Петра і Павла на Личакові. Церковне срібло та ікони розподілили між іншими церквами: “арґентерія” – до церкви Святої П’ятниці, іконостас – до Чернушевичів, а храмова ікона Святого Теодора Тирона – до церкви Святого Миколая у Львові. Частину земельних ділянок приєднали до парафії Святої П’ятниці, а решту, включаючи церковний цвинтар, де нині розташований єврейський ярмарок, було безповоротно втрачено.

Церква св. Миколая. Рил. Володимира Січинського

Зникнення Воскресенської церкви

На північний захід від церкви Святої П’ятниці, дорогою до Голоска, за залізничним мостом, де нині розташовані кам’яниці та господарства за адресою вулиця Замарстинівська, 11 (кадастровий номер 165 ¾), до 1786 року стояла Воскресенська церква. Згадана у псевдограмоті князя Лева, вона, безумовно, існувала ще в середньовіччі. Церква була небагатою як на земельні ділянки, так і на парафіян, більшість з яких становили робітники, що отримували щоденну оплату. Завдяки пожертвам духовенства та парафіян, у XVIII столітті Воскресенська парафія володіла дев’ятьма земельними ділянками, з яких щорічно отримувала 99 золотих золотих. Під час татарських набігів церква згоріла, і в 1695 році на її місці було збудовано нову. Канонічний візитатор середини XVIII століття описав Воскресенську церкву як “величну”, світлу, з трьома банями, прикрашену речами зі старої церкви. Однак, у другій половині XVIII століття, через масовий перехід мешканців передмістя до латинського обряду, “Воскресенська” церква мала лише кілька парафіян, що й призвело до її закриття. Спочатку церкву передали як філію до П’ятницької, але остаточно її ліквідували у 1787 році.

Церква Параскеви П’ятниці. 1905 рік

Доля трибанної будівлі церкви невідома. Церковні землі було частково передано церкві Святої П’ятниці, а частину орендовано та продано. Територію, де колись стояла церква та цвинтар, на правах емеритативної оренди передали губернському раднику Мільбауеру, а згодом, незрозумілим чином, цей цінний шматок української землі опинився у власності євреїв.

(Продовження буде)

Джерело: “Діло” №112 від 22 травня 1927 р.

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття є надзвичайно цінною для мешканців Львова та всіх, хто цікавиться історією міста. Вона розкриває маловідомі факти про минуле церков, братств та їхню роль у житті громади. Дослідження Миколи Голубця дає змогу глибше зрозуміти процеси, що призвели до зникнення багатьох історичних пам’яток, та усвідомити важливість збереження культурної спадщини. Інформація про земельні володіння та фінансове життя братств може бути корисною для істориків та краєзнавців.

За матеріалами: photo-lviv.in.ua