Андрей Шептицький: Метр мистецтва та неоціненний меценат української культури
12. 09. 2026 248 Facebook X Pinterest WhatsApp Telegram
“Від часів творців величних будівель Святоюрської Катедри та Палати – Атаназія (1746) і Льва (1779) Шептицьких, серед галицьких Владик не було жодного, хто б виявив глибоке ставлення до мистецтва. Лише Митрополит Андрей Шептицький виявив живий та всебічний інтерес до нього. Вже на самому початку свого шляху серед галицького духовенства та громадянства він продемонстрував глибоку зацікавленість українським мистецтвом”, – І. Свєнціцький, 1936 рік.
“На нашій Галицькій Україні жив чоловік високого зросту та ще вищого духу, який розумівся на мистецтві, розпізнавав таланти, вмів знаходити шляхи та засоби для підтримки сучасної та збереження минулої народної культури. Якби не він, не одне б зникло у віковому пилу, не один талант загинув би марно. Ми згадуємо Митрополита Шептицького, якому історія української культури надасть ім’я українського Юлія II”, – пророчо писав відомий галицький критик Микола Голубець.
Велична постать Митрополита Андрея Шептицького і сьогодні, на порозі третього тисячоліття, викликає подив та захоплення у кожного, хто знайомий з жертовним життям цієї визначної особистості української Церкви і культури, гуманіста та щедрого мецената мистецтва.
О. Андрей (Роман граф Шептицький). Фото зроблене у 1893 році Сьогодні, маючи численні нові свідчення про його жертовні справи, можна без перебільшення стверджувати, що меценатська діяльність Митрополита, як і сама його духовно-творча присутність у житті Галицької України, відіграли колосальну роль у формуванні національної ідентичності української культури та стратегії її розвитку протягом усього XX століття, підготувавши, врешті-решт, ґрунт для створення Незалежної Української Державності. Послідовна та далекоглядна культурно-національна політика Митрополита найкраще виявилася в його конкретній благодійній діяльності: як засновника Національного музею у Львові, опікуна численних культурних установ, зокрема першої в Галичині української мистецької школи О. Новаківського, і, врешті, як спонсора багатьох українських митців. Кожен із цих аспектів надзвичайно вагомий і сьогодні є предметом окремого ґрунтовного розгляду в наукових публікаціях. Щоб зрозуміти далекосяжну мету меценатських дій Митрополита, спробуймо хоча б у загальних рисах охарактеризувати його погляди на проблеми та потреби розвитку українського мистецтва.
Унікальне поєднання рис: Монарх духу та покровитель мистецтв
Як меценат мистецтва, Митрополит втілював у собі надзвичайно рідкісне поєднання якостей, що робить його постать справжнім феноменом в історії української культури загалом та образотворчого мистецтва зокрема. З одного боку, це був можновладець, який обіймав найвищі щаблі церковної та світської ієрархії в тогочасному галицькому суспільстві. У його руках були можливості для реалізації ідей, недоступні багатьом. З іншого боку – це українець, який власною думкою досяг національної свідомості, а тому особливо дбайливо ставився до гідності та інтересів поневоленого українського народу. До того ж, А. Шептицький – рідкісний у тогочасному українському суспільстві тип справжнього аристократа духу, людини високої особистої культури та ґрунтовної європейської освіти. Від своєї матері, графині Софії Шептицької з Фредрів, він успадкував художній хист, тонке чуття краси та загалом захоплення образотворчим мистецтвом. Софія Шептицька була талановитою художницею та письменницею. Перебуваючи певний час із батьками у Парижі, вона приватно вивчала живопис у таких відомих тоді у Франції митців, як Шеффер та Добіньї, і навіть виставлялася 1855 року в одному з паризьких салонів. У Польщі зберігаються нині два її майстерно виконані портрети 1851 року: “Портрет матері Софії Фредро” – бабусі Митрополита, та “Портрет батька Олександра Фредро” – діда Митрополита, відомого польського письменника та поета.
Софія Шептицька (автопортрет) З матір’ю Митрополита поєднувала рідкісна спорідненість душ. Разом вони подорожували мистецькими центрами Європи, відвідували виставки та музеї, вивчали історію мистецтва, дискутували. Дослідниця Мирослава Мудрак у своїй англомовній публікації про Митрополита слушно стверджує: “Безсумнівно, що творчий дух матері просяк усе його буття”. Ще в юнацькі роки Митрополит сам пробував різьбити та проєктувати церковне начиння. Вже будучи молодим монахом, він намагався малювати, про що свідчать два його живописні твори, дивом уцілілі від більшовицьких “чисток” 1952 року у фондах Національного музею у Львові. Це виконаний у делікатній, точній манері олійний “Пейзаж із корчмою” та етюд “Бойко”, який він власноруч виконав 1906 року і подарував адміністраторові митрополичих маєтків о. Титу Войнаровському. Також у музеї Католицького університету в Римі зберігається виконана Митрополитом ікона “За гріхи світу” (олія, полотно). Вроджена чутливість до краси поєднувалася у Владики з широтою ерудиції в галузі історії мистецтва. Ніби продовжуючи великі культурні традиції своїх предків – фундаторів собору Св. Юра, він однаковою мірою захоплювався мистецтвом як католицького Заходу, так і слов’янсько-візантійського Сходу. Промовисто свідчить про це характер сформованої Митрополитом колекції живописних творів, яка до моменту його арешту царсько-російською владою 1914 року зберігалася в бібліотеці Святоюрського палацу.
Розмаїття колекції: Від візантійських ікон до європейських гравюр
Збірка, не враховуючи богословської літератури, налічувала 266 творів. Тут були представлені роботи не тільки галицьких мистців – О. Новаківського, М. Сосенка, І. Труша, О. Куриласа, М. Івасюка, А. Манастирського, а й наддніпрянців – Ф. Красицького, І. Макушенка, В. Маслянникова. Поряд з ними – полотна польських художників Я. Мальчевського, Я. Станіславського, О. Геримського, Я. Норбліна, Адама Хмельовського. У колекції були представлені давньоукраїнські та старообрядницькі ікони, кириличні стародруки, грецькі книжки, а поруч – олійні образи старої німецької та голландської роботи, гравюри Рембрандта і Сальвадоре Роза, японські акварелі та західноєвропейські друковані видання XVI–XX століть.
Митрополит Андрей Шептицький Одним із перших у Галичині А. Шептицький оцінив красу та високу естетичну вартість давнього українського іконопису і водночас чудово орієнтувався в класичному європейському мистецтві. Ще в молодості, за свідченням його матері, він був неперевершеним провідником по палацах і музеях Риму. Крім того, він був добре обізнаний із сучасним йому художнім життям на Заході, знався там із багатьма художниками. Ще в студентські роки, під час навчання на юридичному факультеті Ягеллонського університету, він близько товаришував з Адамом Хмельовським – талановитим польським художником-монахом (братом Альбертом). Разом з ним бував в елітарних творчих колах “Молодої Польщі”, на зустрічах тогочасної краківської богеми, де велися цікаві розмови про нові напрями в живописі; там, між іншим, познайомився з С. Виспянським, Я. Мальчевським, Ю. Мегоффером та іншими провідними творчими особистостями тогочасної Польщі. Це значною мірою вплинуло на формування творчих смаків Митрополита у сфері новітнього мистецтва, зокрема виявилося в його виразному захопленні живописом епохи сецесії, символізму та неоромантизму. Віддаючи належне мистецьким традиціям реалізму XIX ст., Митрополит ще в молоді роки жваво цікавився філософськими та естетичними поглядами В. Соловйова, читав Д. Мережковського – одне слово, був обізнаний з новими естетичними концепціями та течіями в європейському мистецтві зламу століть. Якщо до цього додати ґрунтовні філософсько-теологічні знання Митрополита, його глибоке осмислення правд християнської етики і філософії, обізнаність із вченнями східних релігій, то перед нами постає образ людини рідкісної, як на свій час, широти світоглядних, філософських та естетичних поглядів. Саме ця широта теоретичного горизонту допомагала А. Шептицькому правильно зорієнтуватися в ситуації, яка склалася в українському мистецтві на початку XX ст., коли він саме обійняв високий сан церковного архіпастиря. Українське образотворче мистецтво переживало тоді період кристалізації власного національного обличчя. Дві, здавалося б, протилежні тенденції розвитку визначали характер тогочасного творчого процесу не тільки в Галичині, а й по всій Україні: з одного боку – повернення до власних традиційних джерел як запоруки національної самобутності, а з іншого – інтенсивне засвоєння загальноєвропейських духовних і культурних надбань. У цьому процесі Митрополит як меценат культури відразу визначив свою принципову позицію, а саме – в активній підтримці цих двох тенденцій одночасно. У своїх статтях та промовах він усіляко виховував таку необхідну і все ще відсутню серед українців “культуру традиції” (як сам висловлювався), вбачаючи її у старанному плеканні та творчому переосмисленні насамперед багатющого скарбу народного мистецтва та вікових надбань давньоукраїнського іконопису. Саме з цією метою він заснував Національний музей у Львові і на його офіційному відкритті 1913 року чітко проголосив свої погляди: “Покажім нашій спільноті… що в нас живуть прегарні й великі традиції, що ми є носіями великої рідкісної культури… Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки Музею передаємо українському народові… як живу основу майбутньої, – дасть Бог, – спільної праці нашого духовенства й інтелігенції, майбутніх поколінь нашого народу… Пам’яток минулого не відділюймо навіть думкою від сучасності і від завдань майбутнього”. Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Андрей Шептицький, 1900 рік Водночас однією з важливих передумов повноцінного розвитку сучасної української культури, зокрема мистецтва, він вважав тісний зв’язок із великими духовно-культурними надбаннями Заходу. “Ми перші звернулися до тієї єдності – писав він у статті “З історії й проблем нашої штуки” – і в цій єдності знайшли не лише поступ (рух уперед) нашої Церкви, моральності нашого народу, але й той живий зв’язок із всесвітньою культурою, яку нині представляє лише Захід. Чи в поєднанні цих двох культур, що ґрунтується на єдності віри, не знайдемо розв’язання проблеми, яка стоїть перед нами, – проблеми нашої майбутньої культури?” Митрополит, з його європейською освітою, як рідко хто в той час у Галичині, розумів гостру потребу виходу українського мистецтва з глухого кута провінційної відсталості та обскурантизму на широкі обрії загальноєвропейських пошуків. Це й визначило його політику як щедрого і далекоглядного мецената художників. Завдяки фінансовій підтримці Владики Андрея високу західноєвропейську освіту отримали буквально кілька поколінь українських митців – достатньо згадати серед них лише найбільш відомих, таких як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Юліан Буцманюк, Іван Северин, Яків Струхманчук, Микола Федюк, Михайло Паращук, Іван Косинин, а також наступне “міжвоєнне” покоління художників – серед них Михайло Мороз, Степан Луцик, Василь Дядинюк, Марія Карп’юк, Софія Зарицька, Ірина Шухевич з Величковських, Петро Андрусів та багато інших. Не кажучи вже про тих, хто, працюючи у Львові, так чи інакше користувався прихильною увагою, мудрою порадою чи матеріальною підтримкою Митрополита. Згодом усі ці художники своєю творчою працею спричинилися до потужної хвилі національно-культурного відродження в Україні першої половини ХХ століття та підвищили рівень художньої культури у найрізноманітніших сферах мистецтва – як у живописі, графіці, скульптурі, так і у сфері художньої критики, педагогіки та історії й теорії мистецтва. Митрополит Андрей Шептицький з викладачами й учнями Мистецької школи Олекси Новаківського. Ольга Козакевич – сидить крайня ліворуч. Львів, 1926; Невипадково влаштована у Львові 1936 року VIII виставка Асоціації українських мистців (АНУМ), що репрезентувала кращі творчі сили тогочасної Галичини, відкрилася під девізом “Митці – другові митців” і була присвячена Митрополитові Андрею Шептицькому “як борг вдячності великодушному Меценатові від усього українського мистецького світу”.
“Без його співучасті, – писав на шпальтах анумівської газети “Назустріч” один із рецензентів цієї виставки, – ледве чи можна було б говорити про будь-яке мистецьке відродження в Галичині, але й не тільки в Галичині: величезна школа монументалістів-бойчукістів – найвидатніше явище в сучасному всеукраїнському мистецтві – зросла в ідейній та мистецькій атмосфері, що її організував в Галичині Митрополит. Хто знає, що означає для розвитку мистецтва відповідне мистецьке середовище, той зрозуміє – воно було б неможливе без таких підвалин, як опіка над старими мистецькими скарбами і, на їх основі – творіння нових, без безпосереднього виховання мистців у великих мистецьких осередках, де пульсували нові напрями і народжувалися нові експерименти, де оновлювалося й відроджувалося завмерле в провінційній глуші мистецтво. І коли нині українське мистецтво може більш-менш що п’ять років представляти молодих мистців, так це в немалій мірі заслуга Того, хто в свій час передбачив перспективи його розвою (підкреслення наше, – Л. В.) і почав буквально з нічого – з одиниць, яких не хотіло розуміти навіть їх оточення”.
Автор цієї рецензії дуже слушно зауважує, що меценатські дії Митрополита Андрея були свідомо спрямовані на те, щоб формувати на українських землях власне мистецьке середовище, здатне генерувати передові ідеї, виховуючи таким чином наступні покоління митців. Саме тому меценатські дії Владики Андрея мали такий широкий резонанс і стратегічно важливі наслідки в художньому житті не тільки Галичини, а й усієї України. Любов ВОЛОШИН, старший науковий співробітник Національного музею у Львові ім. А. Шептицького
Література, примітки:
1. Голубець М. Олекса Новаківський // Шляхи. (Львів). (1915-1916). – С.519. 2. Сліпий Й. Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія. – Львів, 1926. – Кн. 1–4. – С. 14–19. 3. Okońska A. Malarki polske. – Warszawa, 1976. – S.11–14. 4. Mudrak M. Sheptytskyi as Patron of the Arts // Morality and Reality the Life of Andrey Sheptytskyi. – 1980. – S. 289–300. 5. Горняткевич Д. Митрополит Андрей як опікун мистецтва 6. Свенціцький І. Любитель і опікун мистецтва на владичому престолі. – Львів, 1936. – Ч. 22. – С. 1. 7. Сидор О. Внесок Патріарха Йосипа Сліпого в історію українського музейництва // Київська церква. Альманах християнської думки. – Київ – Львів, 2001. – Ч.2–3. – С.130. 8. Музичка І. Ікона пензля Митрополита Андрея // Патріарх (Нью-Йорк, Філадельфія). – 1999. – Ч. 2. – С. 7-10. 9. Після арешту Митрополита директор Національного музею у Львові І.Свєнціцький забрав цю збірку до музею на тимчасове депозитне збереження, зробивши в інвентарній книзі музею такий запис: “нумери від 15982 до 16248 були взяті з Митрополичої Палати, як депозит по вивезенню Ексцеленції Митрополита до Росії, на основі спільної обави вивозу отсих речей з дому Москалями – в ціли/…/ переховання в Національнім Музеєви /…/”. Більшість із цих творів після повернення Митрополита із заслання залишилась у фондах Національного Музею у Львові. 10. Шептицька Софія з Фредрів. Молодість і покликання о.Романа Шептицького чина св. В. Великого. – Вінніпег, Торонто, 1965. – С. 111–112. 11. Смеречинська-Шуль Р. Митрополит Андрій Шептицький – меценат українського мистецтва // Календар Світла. – (Торонто). – 1986. – С. 60. 12. Сліпий Й. Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія. …ор.cіt. – С.21. 13. Горняткевич Д…ор. сіt.122 14. Шептицький А. З історії і проблєм нашої штуки. Виклад, виголошений на святі отворення «Національного Музею» дня 13 грудня 1913р. // Діло /Львів/. – 1913. – Ч.281. – С.2–3. 15. Чапельська М. Мистці митрополиту Андрею // Нова Хата (Львів). – 1936. – Ч. 22. – С.4. 16. VІІІ-а вистава АНУМ // Назустріч. – 1936. – Ч.22. – 1. Джерело: ЗБРУЧ
Поширити це:
• Tweet
• Facebook
• Telegram
• WhatsApp
Підсумок від Вісті в Україні:
Ця стаття розкриває багатогранну діяльність Митрополита Андрея Шептицького як видатного мецената українського мистецтва. Вона буде надзвичайно корисною для тих, хто цікавиться історією української культури, мистецтвознавством, а також для тих, хто прагне зрозуміти внесок видатних особистостей у формування національної ідентичності. Матеріал надає глибоке розуміння того, як його далекоглядність та фінансова підтримка вплинули на розвиток мистецтва та культури в Україні, зокрема в Галичині, протягом XX століття.
Дізнатися більше на: photo-lviv.in.ua