Львівський “Палац щастя”: З історії першого подружжя, що пройшло крізь випробування Сибіром та кордонами

“Палац Щастя” у Львові: Історія Відкриття та Долі Перших Закоханих

1 Жовтня 2022 2547 FacebookXPinterestWhatsAppTelegram

60 років тому, у вересні 1962 року, у Львові на вулиці Матейки урочисто та помпезно відкривали новий міський “Палац щастя” — так від радянських часів і дотепер називають відділи державної реєстрації актів цивільного стану.

Церемонія відкриття супроводжувалася фанфарами, перерізанням червоної стрічки, квітами та навіть шампанським для молодят. Вітальні промови виголошували піонери, а свою промову виголосив молодий, але вже популярний поет Ростислав Братунь. Церемонію особисто очолював перший секретар обкому компартії Іван Грушецький. Приміщенням для урочистої реєстрації шлюбу обрали розкішну віллу в стилі необароко, збудовану наприкінці 19 століття біля Єзуїтського парку (нині — парк імені Івана Франка). Проект споруди розробив відомий архітектор Ян Кудельський, а будівництвом займалася знаменита фірма Івана Левинського.

Вілла Потуліцьких, в якій було облаштовано радянський РАГС, фото 1940-х років У 1903 році ця вілла перейшла у власність графа Леона Пінінського, намісника Галичини, ректора Львівського університету, професора римського права, колекціонера та мецената. Він перетворив свою резиденцію на мистецький салон, збираючи там творчу молодь для симпозіумів та лекцій. Його колекція творів мистецтва, що зберігалася в палаці до Другої світової війни, вважалася однією з найбагатших на території тодішньої Польщі. Під час німецької окупації Львова у колишньому маєтку графа розмістили “Інститут Праці на Сході”, який займався примусовим вивезенням “остарбайтерів” до Третього Рейху. Тоді мешканці Львова ставили свої підписи на документах, які назавжди відривали їх від рідної землі та прирікали на рабську працю на німецьких підприємствах чи в сільському господарстві. Із гіркою іронією долі, першими нареченими, які поставили свої підписи в книзі реєстрації шлюбів нововідкритого “Палацу щастя”, стали молоді люди, чиї родини постраждали від комуністичного режиму та були переселені з території Польщі. Для тогочасної преси, яка висвітлювала цю важливу для міста подію, вони були лише “робітницею Львівської фабрики гнутих меблів Євгенією Бахір та головним механіком фабрики дитячих іграшок та наглядної агітації Володимиром Гриcюком”.

Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя” На жаль, вже немає можливості дізнатися про почуття Володимира Гриcюка та Євгенії Бахір у той момент, коли вони стали першими на рушничок щастя. Володимир Гриcюк, активіст львівського осередку товариства “Холмщина”, пішов з життя у 2014 році у віці 78 років. Чотири роки потому не стало і його дружини Євгенії, яка була на сім років молодшою. Однак, вдалося віднайти доньку першого подружжя — Галину Яремчук, яка мешкає у Львові, і поговорити з нею про ті події. “Я знаю, що того дня одружувалося декілька пар, але так склалося, що тато і мама опинилися першими в черзі. Вони не були передовиками чи активістами. Тато все життя був безпартійним, а мама — тим більше”, — розповіла пані Галина. Виявляється, Євгенія Бахір, якій на момент весілля було 19 років, незадовго до одруження повернулася із Сибіру, куди були вислані її батьки разом із дітьми. Це було вже друге велике переселення родини Бахірів. Спочатку її батька Івана Бахіра з усією родиною депортували з території Польщі, з села Вілька Запалівська Ярославського повіту, під час сумнозвісної операції “Вісла”. Тоді, у 1947-48 роках, маленькій Євгенії ледве виповнилося п’ять років.

Ілюстрації до публікацій в радянських газетах про перших наречених “Палацу щастя” “Коли їх привезли з Польщі, спочатку поселили на Львівщині в селі Кротошин. Але там знайшлися “добрі” люди, які донесли, ніби вони куркулі, і їх виселили аж до Сибіру. У селі залишилася лише найстарша сестра, а їх усіх, разом із дітьми, вивезли. Діда ще й ув’язнили, років на десять, здається. Після звільнення він приїхав до них на сибірське поселення, але наполягав на поверненні на Захід…” — згадувала донька перших молодят. У перший клас майбутня наречена, яку згодом у Львові вітали партійні можновладці, пішла як вигнанка, в холодному Сибіру. Там минуло її “щасливе” дитинство. Коли родина Бахірів нарешті повернулася на Галичину, виявилося, що оселитися на Львівщині непросто — родину виселенців не хотіли прописувати. Лише Євгенії вдалося оселитися у старшої доньки, яка, одружившись, залишилася у Кротошині. Щоб отримати паспорт і прописку, молода дівчина пішла працювати на меблеву фабрику у Львові. Там же, на вулиці Зеленій, вона закінчила вечірню школу. “Там, на фабриці, вони й познайомилися з татом, він там працював на інженерній посаді”, — розповідала Галина Яремчук. Володимир Гриcюк також був із родини переселенців з Польщі. Його родину з рідної Холмщини звезли аж на Запоріжжя, але, як і сім’я Бахірів, вигнанців тягнуло ближче до рідних земель. “Тато, пам’ятаю, багато розповідав про острів Хортиця. Але із Запоріжжя вони повернулися на Волинь, жили біля Луцька. Вже звідти він приїхав навчатися до деревообробного технікуму до Львова. Так із деревом себе пов’язав на все життя, працював на різних посадах, навіть якийсь час був учителем трудового навчання в школі. Потім працював інженером в управлінні місцевої промисловості”, — згадувала донька. З моменту утворення у 1990 році у Львові громадсько-культурного товариства “Холмщина”, Володимир Гриcюк став його активним учасником. Він постійно відвідував зібрання, їздив на свою батьківщину до Польщі. Також належав до ініціативної групи, завдяки якій було зібрано кошти та споруджено пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини у 1938–1947 рр. Пам’ятник розташований на території Сокальського району Львівської області, неподалік кордону з Польщею і зовсім близько до холмського села Пісочне, яке після війни опинилося в межах України.

Пам’ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр, встановлений поблизу с.Тудорковичі Сокальського району на Львівщині Будівництво цього пам’ятника завершили наприкінці 2009 року, а відкриття відбулося влітку наступного року. Він символізує єдність трьох українських етнічних земель — Волині, Галичини та Холмщини. “Маму не тягнуло до Польщі. Частіше говорила про бажання побачити Сибір, про який у неї залишилися дитячі спогади. Хоча вона там і недовго була”, — розповідала донька. Матері Галини також довелося змінювати місце роботи. Після закриття меблевої фабрики вона працювала на автобусному заводі та на ВАТ “Полонина”. Наприкінці 1970-х років перенесла серйозну операцію через підозру на онкологічне захворювання, яку проводив відомий львівський хірург Угляр. Щоб не нашкодити здоров’ю, вийшла на пенсію за першої ж нагоди. Попри гучні урочистості з нагоди відкриття нового “Палацу щастя”, реєстрацію шлюбу Володимира Гриcюка та Євгенії Бахір, саме весілля молодята відзначили скромно — у помешканні сестри на Сихові. Церковний шлюб брали підпільно, фотографій з цієї події не збереглося. Згодом у “перших молодят” народилося двоє дітей — донька Галина та син Тарас, якому теж судилося здійснити далекі мандри, але цього разу — на Захід, до заокеанського міста Чикаго. Але це вже зовсім інша історія. Богдан СКАВРОН Джерело: БОМОК

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття є чудовим прикладом історичної журналістики, яка досліджує не лише знакові події, але й долі людей, пов’язані з ними. Вона дозволяє глибше зрозуміти минуле України, зокрема Львівщини, через призму особистих історій. Матеріал буде цікавим для тих, хто досліджує історію міста, історію переселень та життя людей в радянський період. Він нагадує про важливість збереження історичної пам’яті та людських доль.

Оригінал статті: photo-lviv.in.ua