Лесь Мартович: трагічна доля правознавця у селянській свиті

12. 01. 2026 2343

Лесь Мартович: Шлях від омріяної кар’єри до народного адвоката, що завершився у злиднях

У січні 1916 року, коли жах Першої світової війни прокотився Галичиною, у невеличкому селі Зубейки на Львівщині обірвалося життя людини, яку селяни вважали провидцем, а тодішня влада – небезпечним бунтарем. Доктор права, який відмовився від блискучої кар’єри у Відні заради скромної редакції у Львові, майстер сатири, чий дотеп змушував тремтіти посадовців, і глибокий інтелектуал, що помер у злиднях, не маючи власного даху над головою. Чому один із найвидатніших українських письменників обрав саме це віддалене село для свого останнього притулку, і яку ціну він заплатив за право бути «народним оборонцем»?

11 січня 1916 року українська культура втратила одного зі своїх найяскравіших синів. У селі Зубейки, розташованому серед мальовничих пагорбів Розточчя, відійшов у вічність Олекса Семенович Мартович, знаний як Лесь Мартович. Йому було лише 44 роки – вік, коли творчий потенціал зазвичай досягає піку, перетворюючись на потужний суспільний вплив. Однак доля Мартовича кардинально відрізнялася від шляху успіху, що його пропонувала Австро-Угорська імперія, попри його видатну юридичну освіту, докторський ступінь і гострий аналітичний хист [1, с. 5].

Василь Стефаник

Від Торговиці до Відня: шлях доктора права

Його життєвий шлях розпочався 12 лютого 1871 року в селі Торговиця, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) [1, с. 7]. Походячи з родини сільського писаря, він з ранніх літ спостерігав суспільну несправедливість, яка згодом стала джерелом його сатиричної творчості. Навчання в Коломийській гімназії, а згодом – у Чернівецькому та Віденському університетах, загартувало в ньому рідкісний тип інтелігента-практика. На відміну від своїх колег по «Покутянській трійці», Василя Стефаника та Марка Черемшини, Мартович поринув у політичну діяльність з головою [2, с. 142].

Він став активним членом Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної організації європейського зразка. Його робота як редактора часописів «Хлібороб» (з 1893 року) та «Громадський голос» (у Львові, редакція розташовувалася на вул. Костюшка, 2) виходила за межі простої журналістики, перетворюючись на справжню правозахисну діяльність [3]. Мартович використовував газетні сторінки як платформу для надання юридичних консультацій селянам, за що народ прозвав його «селянським адвокатом» [1, с. 48].

Іван Франко

Львівський вузол та політичне переслідування

Львів слугував інтелектуальним центром, де формувався світогляд Мартовича. Саме тут він плідно співпрацював з такими видатними постатями, як Іван Франко та Михайло Грушевський. Його юридична практика в Городку та робота в львівських виданнях постійно переривалися через утиски з боку австрійської жандармерії. Мартович був майстром «сміху крізь сльози», і його сатира у творах «Не-читальник» чи «Забобон» була настільки влучною, що влада вбачала в ньому ідеологічну загрозу [6, с. 210].

Хоча це може видатися неочікуваним, попри докторський ступінь, Мартович вів надзвичайно скромний спосіб життя. Він часто власним коштом оплачував судові витрати для бідних селян, яких представляв у судах Яворова та Городка [2, с. 145]. Ця самовідданість виснажувала його фізично. З початком Першої світової війни стан здоров’я письменника (зокрема, хвороба нирок та загальне виснаження) став критичним.

Михайло Грушевський. Львів, 8 січня (за ст. ст.) 1904 р. Світлина опублікована у книзі: Facie ad faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / Авт.-упор. Світлана Панькова, Ганна Кондаурова. – Київ: Либідь, 144 с.

Зубейки: останній бастіон сатирика

Чому ж вибір письменника впав на Зубейки? У 1914 році, коли воєнні дії наближалися, Мартович знайшов прихисток у свого давнього друга, отця Івана Куніцького. Парафіяльний будинок у Зубейках став для хворого письменника одночасно і робочим кабінетом, і місцем для лікування. Сьогодні ця адреса — колишня резиденція греко-католицького пароха (село Зубейки, нині Львівський район) — є важливою точкою на карті вшанування пам’яті автора [4].

Саме тут, серед спокійної атмосфери сільських вечорів, Мартович працював над завершенням своєї фундаментальної повісті «Забобон». Свідки згадували, що навіть у найтяжчі дні загострення хвороби він не випускав пера з рук. «Я мушу встигнути показати нам самих себе, поки дзеркало не розбилося», — казав він про свою останню працю [5, с. 88].

Обкладинка книжки Леся Мартовича “Забобон”

Його смерть 11 січня 1916 року була тихою. У той час Галичиною ширилася розруха, спричинена війною, тому звістка про відхід великого сатирика до Львова дійшла зі значним запізненням. Через відсутність парафіяльного цвинтаря у самих Зубейках, Мартовича поховали 13 січня в сусідньому селі Монастирок. Похорон був скромним, проте на нього зібралися сотні селян з навколишніх сіл – люди прийшли віддати шану тому, хто давав їм голос, коли вони мовчали [4].

Цікаві факти, що розкривають нового Мартовича:

• Детектив у гімназії: Перший твір «Не-читальник» він опублікував анонімно, будучи учнем 7-го класу. Коли адміністрація Коломийської гімназії дізналася про авторство, юному Олексі погрожували виключенням за «підрив авторитету влади» [1, с. 12].
• Адвокат на барикадах: Під час виборів до австрійського парламенту Мартович особисто відвідував села, пояснюючи селянам їхні права, що нерідко закінчувалося короткими арештами [3].
• Забутий диплом: Довгий час існувала думка, що Мартович не завершив навчання. Однак архівні дослідження Степана Щурата підтвердили: він захистив докторську дисертацію та мав повне право на високі державні посади, від яких відмовився заради ідейних переконань [1, с. 55].
• Містика «Забобону»: Письменник пішов із життя саме в момент завершення роботи над твором, що досліджував галицькі забобони, наче виконавши свою місію на цій землі [5].

Лесь Мартович залишив по собі спадщину не просто як автор гумористичних оповідань, а як творець українського громадянського суспільства. Його могила в Монастирку та меморіальна дошка в Зубейках слугують нагадуванням про вартість свободи слова та людської гідності, що перевищує будь-які кар’єрні амбіції.

Список використаних джерел:

1. Щурат С. В. Лесь Мартович: Життя і творчість. — Київ: Наукова думка, 1971. — 210 с. (Детальна біографія та аналіз юридичної діяльності).

2. Погребенник Ф. П. Лесь Мартович: Нарис про життя і творчість. — К.: Дніпро, 1971. — 182 с. (Опис останніх днів та участі в «Покутянській трійці»).

3. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во “Наукова думка”, 2009. — [Стаття: РУРП та видавнича діяльність Мартовича].

4. Краєзнавчий архів Львівщини. Документи парафії сіл Зубейки та Монастирок 1910-1920 рр. (Верифікація місця смерті та поховання).

5. Лесь Мартович. Вибрані твори. Передмова О. Засенка. — Львів: Каменяр, 1989. (Аналіз повісті «Забобон», написаної в Зубейках).

6. Іван Франко. Зібрання творів у 50-ти томах. Том 31. — К.: Наукова думка, 1981. (Листування та оцінка творчості Мартовича).

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття глибоко розкриває не лише біографію Леся Мартовича, але й його непростий вибір між кар’єрою та служінням народу. Вона показує, як видатному юристу та письменнику довелося боротися за справедливість, часто не маючи нічого, окрім власної мужності та таланту. Матеріал особливо актуальний для тих, хто цікавиться історією української літератури та суспільно-політичним рухом Галичини початку XX століття. Він надихає своїм прикладом самовідданості та показує, як важливо цінувати тих, хто віддав життя за народні інтереси.

Оригінал статті: photo-lviv.in.ua