Іван Труш: Подорож до Серця України – Відвідини Могили Великого Кобзаря

9 березня 2024

Перегляди: 2781

Могила Тараса Шевченка

З нагоди шевченківських днів редакція «Фотографій Старого Львова» радо ділиться з читачами спогадами Івана Труша про його подорож до Канева, до могили Тараса Шевченка. Ці враження були опубліковані в ілюстрованому часописі «Ми і світ» (№ 70, 1960 р.), що видавався у Торонто. Варто зазначити, що редакція журналу, своєю чергою, передрукувала ці записи з видання «Молода Україна».

«Видатний український художник Іван Труш вперше відвідав Київ та Канів у 1900 році. Згодом у журналі «Молода Україна» з’явився його нарис, який ми нині передруковуємо. Враження від цієї мандрівки надихнули митця на створення багатьох картин, що увійшли до його багатої творчої спадщини. Сама ж ця розповідь є низкою яскравих образів України, втілених на папері рукою талановитого майстра», – зазначила редакція часопису «Ми і світ» у своїй публікації.

Текст публікації подається в оригіналі.

Іван Труш

НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА

У травні, в погожий ранок, група з кільконадцяти однодумців вирушила з Подолу на пароплаві, прямуючи Дніпром. Позаду нас, на блакитному небі, окреслювалися контури київських пагорбів, а з них, мов східні сонця, виблискували золоті бані церков. На околиці Києва мерехтіли сріблясті верхівки Андріївської церкви, але швидко зникли за пагорбом. Натомість відкрився чудовий краєвид на Печерську лавру, що сяяла в ранковому сонці. Чим далі ми віддалялися, тим ширші обрії охоплювало око, а дерева, церкви та будинки зливалися в одну пасмо сірої маси, що завершувалося синьою стрічкою, яка оперізувала землю. Над цим ще видніли високі вежі Печерської лаври та Софійського собору, що, наче дві білі свічки, здіймалися над Києвом і вигравали золотим блиском; та невдовзі розчинилися в повітряній далині, а київські пагорби щораз меншали, занурюючись у береги та воду, аж зовсім зникли в Дніпрі. Перед нами та за нами гралися у сонячному теплі хвилі Дніпра.

Києво-Печерська лавра (ІІ половина ХІХ ст.)

Пароплав був переповнений людьми. Панове відпочивали внизу або прогулювалися на верхній палубі, тоді як селяни тіснилися на середній палубі у третьому класі. Дехто пив чай за столиками, інші сиділи на лавках біля стін, а найбільша частина розляглася на підлозі так щільно, що неможливо було навіть пройти, не кажучи вже про те, щоб розрізнити, чия голова належить якому корпусу. Деякі групи сиділи по кутках, заглибившись у читання книг – про хвороби та методи боротьби з ними, або про гроші, способи їх заробітку та збереження.

Спека починала набирати сили. На пароплаві ставало душно, і важко було знайти зручне прохолодне місце. Навколо простягалася рівнина, переривана лише велетенськими вербами на берегах Дніпра або славетними дніпровськими кручами. Минувши причали в Трипіллі та Переяславі, ми наближалися до Канева.

Микола Лисенко

Під час подорожі Микола Лисенко розповідав про історію створення могили Шевченка: як її насипала громада, як багато молодих та старших українців провели на могилі кілька днів і ночей, а згодом забули не лише шевченківські ідеали, але й самі пережиті хвилі великих поривів. Врешті, розповів про те, як могила набула свого нинішнього вигляду. Тим часом, зростала цікавість до якнайшвидшого побачення гробу Тараса, і в пам’ять цитувалися слова «Заповіту»:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.

Яким же був той степ? Якою була могила?

Погляди всіх були прикуті до Канева. Не знайомі з місцевістю, – будь-який виблискуючий об’єкт, що здіймався вгору, здавався хрестом на могилі. Але її ще не було видно. Ми зійшли з пароплава неподалік Канева і продовжили шлях на човні.

За дві версти від канівської пристані, між двома пагорбами, височіла гора, на якій виднівся хрест. Він здіймав свої рамена високо, здавалося, пануючи над усією околицею – це був хрест з могили Шевченка.

Могила Тараса Шевченка. Кінець XIХ ст.

Біля підніжжя могили українська громада збудувала притулок для туристів. Одна кімната призначалася для проживання, друга була прикрашена українськими плахтами та вишиванками. На стіні висів портрет Шевченка з дерев’яним виразом обличчя, а в кутку – порожня картина з зображенням українського бандуриста. На дверях, стінах та на розгорнутих сторінках «Кобзаря», що лежав на столі, можна було прочитати різноманітні, часто банальні, записи від численних українських подорожніх. Книгу відвідувачів, наповнену подібними фразами, на щастя, конфіскувала канівська поліція. З відчуттям несмаку ми покинули притулок і поспішили до могили, щоб віддати шану праху Тараса. Піднявшись сходами, ми опинилися біля залізної огорожі, оздобленої хрестом, висіченим в українському стилі. Тут він спочиває.

Іван Труш “Дніпро біля Києва”, 1910 р. Джерело: uahistory

Сонце хилиться до заходу.

Правобережні схили Дніпра вкриті білими хатами, а ліворуч тягнуться піщані степи, що сягають далеко за обрій. Опущене до горизонту сонце надає всьому простору помаранчевого забарвлення. Свіжо-зелені дерева, трави та кручі, немов обсипані золотом, сяють у променях. Лише Дніпро, широким синім руслом, витікає з-під кручі, виходить на вільний простір і спокійно пливе далі, зливаючись з небом у синій долині. Перед вечірнім заходом сонця він одягає свою найгарнішу, святкову шату. Гарячі промені в останній раз обіймають його багряним сяйвом, торкаючись кожної травинки, кожного камінчика, кожної квітки, прощаючись з дніпровськими берегами і залишаючи їх холодним обіймам ночі.

Вздовж круч, що вкриті тінню, пролягає стежка. Саме тут любив прогулюватися Шевченко, слухаючи рев Дніпра або милуючись чудовою, але поневоленою Україною з пагорбів. «Кобзар» мав великий успіх, і за отримані кошти поет мріяв придбати землю в цьому місці, заснувати спокійне, можливо, сімейне життя, адже він надзвичайно любив цей куточок України. Тому громада поховала його тіло тут, хоча й не на вибраному ним самому ґрунті, але поблизу.

Іван Труш “Могила Тараса Шевченка” (з серії “Подорожі Наддніпрянською Україною”), 1900-1901 рр.

Час прощатися з могилою, вже пізно. Чарівник-вечір розчинив красу порфіри та смарагду, опалу та ляпис, розливши її по небосхилу, переливши в Дніпро і охопивши цим чудовим симфонією вечірніх барв високий пагорб, що чорніє від сторони Канева. У широкій далині розкинувся лагідний, синій сутінок, а серед вечірнього туману біліли рідко розкидані селянські хатинки. Скелі або гори, окреслені чіткими контурами, викликають рефлексивне почуття енергії. Дивлячись на цей краєвид, відчуваєш, як сила розчиняється в широких просторах степів, а спокійний синій вечір навіює рої думок про щастя та волю, пробуджує любов до братів, що мешкають у розкиданих перед тобою оселях. Розмірковуєш про їхню неволю, темряву та приниження… а в серці народжується прагнення бачити їх щасливими, бачити відроджену, щасливу Україну. Потрібні лише інші враження, щоб зродити енергію до дій.

Іван ТРУШ

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця публікація є цінним історичним документом, що дозволяє зазирнути у минуле та відчути атмосферу подорожі до могили Тараса Шевченка очима відомого художника Івана Труша. Вона буде особливо цікавою для тих, хто цікавиться українською історією, культурою та мистецтвом, а також для всіх, хто шанує пам’ять Великого Кобзаря. Матеріал надає унікальну можливість побачити Україну початку ХХ століття та осмислити значення Шевченка для національної ідентичності.

Інформація підготовлена на основі матеріалів: photo-lviv.in.ua