“Годувальник” чи “Споживач”: Як розпізнати дисбаланс у стосунках
Уявіть собі ситуацію: половина орендованої квартири, половина комунальних платежів. Навіть продукти – теж ніби навпіл, хоча ковбаса та сир, ймовірно, зникають зі столу швидше, ніж належало б за справедливою часткою.
Читаючи обговорення на одному з форумів, я відчувала суміш цікавості та легкої нудоти, подібної до тієї, що виникає, коли зазираєш у чужу емоційну “бухгалтерію”.
Сюжет, на жаль, доволі класичний: чоловік, який колись працював вантажником, а тепер знайшов себе в IT, урочисто декларує, що “тягне на собі сім’ю”. При цьому сім’я складається з двох осіб. Жінка працює, самостійно купує собі одяг і косметику, доплачує за продукти, повністю бере на себе побутові справи – готує, прибирає. Час від часу вона чує, що в нього знову “немає зайвих грошей”. Натомість, у нього є вдосталь вільного часу для комп’ютерних ігор та непохитна віра у власну “щедрість”.
Здається, поняття “тягнути сім’ю” якось непомітно втратило свій первісний зміст. Воно асоціюється з бурлаками на Волзі та героїчним подоланням труднощів, хоча насправді часто йдеться лише про задоволення базових потреб, які чоловік закривав би і сам, якби жив самотньо. Хіба що харчувався б більше напівфабрикатами, аніж домашніми стравами. Але як приємно відчувати себе годувальником, коли твої “інвестиції” у стосунки обмежуються чеком із супермаркету!
Коментаторки під цим дописом, як завжди, розділилися на два табори. Деякі одразу виписали авторці “рахунок” на самоповагу: “Ти для нього безкоштовна кухарка, прибиральниця і сексуальна партнерка”. Інші ж спокійно знизують плечима, мовляв, це і є партнерство: він забезпечує дах над головою, а ти – порядок у домі. Чого ще можна бажати, якщо не виходила за олігарха?
Але за екраном сидить жива жінка. Зі своєю, хоч і меншою, зарплатою, побутовими обов’язками на плечах і цілком зрозумілою образою. Адже квітів немає, спільного дозвілля не передбачається, натомість присутня пасивна агресія, газлайтинг та двомісячні “бойкоти” мовчанням, якщо спробуєш вивести розмову на конструктивний рівень.
Зараз непрості часи. В країні війна, ціни стрімко зростають, і для багатьох саме виживання є вже значним досягненням. Але емоційна недалекоглядність та небажання бодай спробувати порадувати людину поруч – це не наслідок економічної кризи. Це про елементарну вигоду.
Зручно прикриватися інфляцією, щоб не купувати квитки в кіно. Зручно не помічати брудний посуд. Зручно вдаватися до мовчанки, караючи за невдоволення. І найзручніше – знецінювати домашню працю, водночас виставляючи себе головним спонсором “свята життя”.
Партнерство – це чудово. Спільна оплата оренди – це нормально. Але коли стосунки перетворюються на своєрідний бартер “я тобі макарони, ти мені – вимита тарілка”, з них тихо витікає саме життя. Залишається лише конкуренція за те, хто більше втомився, та ця задушлива, дріб’язкова калькуляція.
Можна нескінченно підраховувати, хто кому скільки винен: хто скільки разів увімкнув пральну машину, чия черга купувати туалетний папір, чи вважається букет на 8 Березня, переданий через дитину, актом великої любові. Але в певний момент ти просто дивишся на цього “годувальника”, що роздувся від власної значущості над квитанцією за світло, і розумієш одну просту річ.
Ти б і сама оплатила цю квитанцію. Ти б і сама зварила цей суп. Тільки в тиші, без необхідності доводити, що ти не ледащо, яке посміло з’їсти чужий шматок хліба.
Порада від Вісті в Україні:
Ця стаття допоможе вам розпізнати ознаки нерівноправності у стосунках, де один партнер знецінює внесок іншого. Важливо будувати партнерство на взаємній повазі та справедливому розподілі обов’язків, а не на дріб’язковій “калькуляції” внесків.
За матеріалами: ukr.media