Наслідки минулого: Як застарілі радянські звички заважають нам сьогодні
Безумовно, будь-який текст, що згадує радянську епоху, одразу ж стає полем для палких дискусій. Одні згадують неперевершений смак пломбіру, інші – довжелезні черги за предметами першої необхідності. Залишимо ці суперечки фахівцям з історії. У молодості все здається яскравішим, а повітря – чистішим, і це природно.
Річ не лише в цьому. Тієї географічної та політичної реальності давно немає, але деякі побутові рефлекси глибоко вкоренилися в нашій свідомості. І коли ми стикаємося з ними сьогодні, це викликає певне збентеження. Не через те, що колись так було – для того часу це був логічний спосіб життя. Збентеження викликає те, що хтось досі тягне цей багаж у сучасність.
«Особливий випадок», який ніколи не настане
У багатьох оселях колись стояли масивні меблеві стінки. За їхнім склом, наче в музейних вітринах, роками припадали пилом кришталеві келихи та вишукані порцелянові сервізи з позолотою, розраховані на дванадцять персон. З них не пили щоденний чай. Вони чекали на «особливий випадок». А поки цей випадок десь затримувався, чай смакували зі звичайних, можливо, навіть надщерблених чашок. Згодом більшість цього «особливого» посуду тихо перекочувала на смітники або в забуті коробки на дачах.
Те саме відбувалося з одягом. У шафах збирали пил імпортні сорочки чи сукні з непошкодженими етикетками, які берегли для «кращого майбутнього». Це класичний «синдром відкладеного життя». Здається, що сьогодення – це лише чернетка, а справжнє життя розпочнеться колись потім: на пенсії, після ремонту, коли навідаються гості. Однак, суть у тому, що річ має зношуватися від регулярного використання, а не припадати пилом роками на полиці.
Культ поліетиленового пакета
Сьогодні ставлення до речей переважно утилітарне. Зламалося, зносилося, набридло – вирушає на переробку або на блошиний ринок. Раніше ж існував справжній культ предмета. Якщо гроші вже сплачені, річ мусить «відпрацювати» їх.
Згадаймо прання поліетиленових пакетів із наступним сушінням на мотузці, пульти від телевізора, дбайливо загорнуті в поліетилен, або ж телевізори, які не можна було дивитися довго, аби не «посадити» кінескоп. Одяг купувався на три розміри більшим, аби його могли роками носити всі наступні покоління. Річ ставала важливішою за особистий комфорт. Раціональне ставлення до ресурсів – це чудово. Улюблені, але потерті шерстяні шкарпетки можна латати роками. Але коли збереження мотлоху стає самоціллю і перемагає здоровий глузд, це виглядає сумно.
«Знайомий мого знайомого» – шлях до вирішення проблем
Вирішення питань через особисті зв’язки було не просто звичкою, а майже видом спорту. Чи то лікар, чи то автомеханік, чи продавець меблів – усі мали бути «по знайомству». Здавалося б, у чому тут проблема?
По-перше, це ідеальне підґрунтя для дрібної корупції. Коли все робиться «послугою», ніхто не несе прямої відповідальності.
Мій власний життєвий досвід наполегливо підказує: найдорожче обходяться речі, зроблені «по-братськи».
Набагато простіше та прозоріше – сплатити людині обумовлену суму за її працю, отримати якісний результат і не бути їй зобов’язаним до кінця життя. Набагато спокійніше спиться, коли тебе не обтяжує складна мережа взаємних послуг.
«Суд присяжних» біля під’їзду
Фраза «А що люди скажуть?» зіпсувала більше нервових клітин, ніж будь-яка економічна криза. Головне негласне правило виживання було простим: будь як усі. Не гірше, але, боронь Боже, не краще.
Купівля меблів, вибір професії, час для одруження – все це проходило невидиму цензуру уявних «людей». Життя витрачалося на задоволення чужих очікувань та страх виділитися. Найгірше, коли сьогодні доросла і самостійна людина продовжує озиратися на інших, перш ніж зробити те, що їй дійсно хочеться, подумки звіряючись із якимись умовними сусідами.
Солодкий присмак «нічийного»
Логічним продовженням культу речей є трепет перед тим, що дісталося безкоштовно. Навіть якщо річ була абсолютно непотрібною, її цінність зростала експоненційно лише через факт її «безкоштовності».
Принести щось із роботи (читай – привласнити) роками не вважалося чимось поганим. Це ж «державне», «загальне», а отже – «нічиє». Яблуко, куплене на ринку – це просто яблуко. Але яблуко, зірване в колгоспному саду під час відрядження – це вже «трофей». Така «дрібна» толерантність до крадіжок виховувала специфічне ставлення до чужої власності, яке й досі іноді проявляється у найнесподіваніших сферах.
Можна довго шукати виправдання в епосі тотального дефіциту, але ця епоха давно минула. Залишилося лише зняти пульт від телевізора з поліетиленового пакета і нарешті випити кави з тієї самої порцелянової чашки.
Порада від Вісті в Україні:
Ця стаття допоможе вам усвідомити, як застарілі звички, що сформувалися в минулому, можуть обмежувати ваше життя сьогодні. Аналізуючи ці «рефлекси», ви зможете свідомо позбутися зайвого «багажу», звільнивши місце для більш раціонального, комфортного та вільного підходу до сучасного життя.
Подробиці можна знайти на сайті: ukr.media