## Коли віра – це не просто слово: досвід стосунків з чоловіками різних конфесій
Перш ніж шукати супутника життя, зважаючи на його релігійні переконання, варто насамперед розібратися у власній системі цінностей. Зрозуміло, що людина православної віри, скоріш за все, шукатиме собі пару серед православних, так само як і мусульманин – серед мусульман. Як то кажуть, рибалка рибалку бачить здалеку.
Проблема полягає в тому, що я не можу зарахувати себе до жодної конкретної конфесії. Я – полірелігійна Вікторія, яка вивчала та пробувала на собі різні духовні практики. З імовірністю 99% я вірю у вищу силу, але її ім’я та шляхи досягнення її прихильності для мене залишаються таємницею. Я відвідую церкву на Різдво, занурююсь в ополонку на Водохреща, щорічно вирушаю на ретрит, проводжу години перед статуєю Будди, з радістю долучаюся до індуїстських фестивалів та практикую хатха-йогу. А між цими заняттями дозволяю собі все, що не зіпсоване, і п’ю все, що горить.
Чи панує хаос у моїй голові? Абсолютно, і це радше манна каша на пісній олії.
Щодо стосунків з чоловіками та їхніми релігіями, то мій досвід вельми різноманітний. За життя я мала стосунки з представниками різних віровчень – від послідовників вуду та саєнтологів (це було в юності, через велику наївність) до християн, буддистів та атеїстів. Історія з мусульманином – це окремий розділ. Тому я б хотіла поділитися саме своїм досвідом спілкування з цими чоловіками. Скоріше, це буде рефлексія, аніж спроба чомусь вас навчити.
Хочу одразу уточнити: я говорю виключно про тих людей, яких знаю особисто, а не роблю узагальнень.
Атеїст: коли інтелект поєднується з мізантропією
У мене був знайомий атеїст, на ім’я Василь. Його квартира була заставлена книгами Річарда Докінза та Стівена Гокінга. Після кількох келихів він одразу ж починав нудну лекцію про відсутність Бога, називаючи всіх вірян дикунами. Спочатку це мені імпонувало – я люблю розумних чоловіків, а він справляв таке враження. Однак згодом я все більше переконувалася, що Василь – надзвичайно токсична особистість. Він постійно знецінював мене та мої захоплення.
Якось я запитала його: «Навіщо ти взагалі зі мною, дикункою, якщо я у щось вірю?» На що він відповів: «Люблю дурепу».
По суті, Василь був не стільки атеїстом, скільки обмеженим міщанином. Його цікавили переважно гроші та гаджети. Весь його атеїзм був лише способом справити враження та самоствердитися за мій рахунок.
Варто зазначити, що у дискусіях з розумними віруючими людьми він не витримував. Через п’ять хвилин починав істерику і повторював мантру: «Людина – це лише функція відтворення біологічного виду». Свій біологічний вид Василь до того моменту так і не відтворив.
Буддист: спокій, що межує з байдужістю
Був у моєму житті і буддист Євген. Дивний і чарівний чоловік. Він не кричав про свою віру на кожному кроці. Коли я вперше його побачила, здалося, що це якийсь гопник: спортивний костюм, коротка стрижка, нахабна впевненість у собі. Але коли він заговорив, я зрозуміла, що це не проста людина – він умів говорити дуже добре й переконливо.
Про те, що він буддист, я дізналася, коли прийшла до нього додому, хоча ми вже зустрічалися місяць. Вдома у нього був вівтар та окрема полиця з книгами, більшість з яких починалися зі слова «сутта…». Я запитала: «Євгене, ти буддист чи як?» – на що він з усмішкою відповів: «Справжнісінький, із Прихистком».
Євген мені тим і подобався, що не говорив про свої релігійні переконання, доки я не ставила конкретних запитань. Мої душевні сумніви він намагався не коментувати, а тим паче не знецінювати. Лише іноді міг запитати: «Навіщо? Який кінцевий сенс для тебе в цьому?»
У повсякденному житті він не відрізнявся від будь-кого іншого. Як і коли він медитував, я не бачила. М’ясо майже не їв. Алкоголь майже не вживав. Його друзі-буддисти дуже цінували його, зверталися із запитаннями і називали на «Ви».
Його спокій, наче в робота, навченого посміхатися, страшенно дратував. Він любив добре вдягатися і водив мене до дорогих ресторанів. На мої набридливі запитання про скромність і зневагу до мирського він відповідав, що він не чернець і за його мораллю не варто стежити.
Що мене в ньому справді дратувало, так це його поблажлива усмішка. Здавалося, він нічого не говорить, але ти все одно відчувала себе повною дурепою.
Він сам розстався зі мною. Сказав, що не хоче мене обманювати, але не уявляє подальшого життя зі мною. Хоче, мовляв, дітей і сім’ю, а я для цієї ролі не підходжу. Я – не його Юм. Мені було прикро.
Поганий ти, Євгене, буддист. Завдав страждань живій істоті.
Християнин: коли віра вимагає повної покори
Це найепічніша історія. Рік, проведений з Ярославом, можна занести до трудової книжки як «гарячий стаж». Ярик був надзвичайно віруючою людиною.
Про те, що у нас буде весілля, вінчання і діти, я дізналася на другому побаченні. А про те, що я згорю в пеклі, якщо не увірую в Христа, – на першому. На щастя, його місіонерський запал охолов, коли я сказала, що вірую, і показала свій хрестик.
І понеслося. У вихідні ми ходили до храму на службу. Перед їжею молилися (Євген, до речі, теж щось бурмотів собі під ніс перед їжею, але мене до цього ніколи не закликав).
Усі мої речі, якими я нібито не користувалася, були передані до храму. В його домі було, наче в музеї: всюди Біблії, житія святих та ікони.
Сексуального одягу у мене не було через комплекцію та пекельне скупчення комплексів, тому тут проблем не виникло. Але друзів моїх, «пияк, розпусників і язичників», він терпіти не міг.
Загалом, Ярослав був ідеальним кандидатом на роль чоловіка. Дуже хазяйновитий. Добрий і чуйний. При цьому чесний, аж до огиди. Мама мені досі не може пробачити, що я його відшила.
Одного разу він потанцював повільний танець з колегою на корпоративі, так потім каявся переді мною, сльозу пустив.
Я з цікавістю грала роль хорошої православної дружини, але уявити, що це триватиме все життя, не могла. Коротше кажучи, я врятувала Ярослава від себе. Зрадила. Зізналася і попросила його прощення мене не торкатися. Це був один із найкращих вчинків у моєму житті, бо інакше він би від мене так просто не відстав.
Мусульманин: коли правила диктують, а не народжують
Моє коротке знайомство з мусульманином обмежується Даміром. Шикарний татарин із правовірної сім’ї. Велика чорна машина і щедрі залицяння справили на мене враження, не приховую.
Разом із блиском «багатого» життя мені одразу було оголошено, що на серйозні стосунки розраховувати не варто, але бути коханкою «коли в нього є час» – будь ласка. Дамір мав дружину-мусульманку і дочку. Я не мусульманка, а отже, шансів у мене немає.
Важливо зазначити, що Дамір називав себе мусульманином, але я не бачила, щоб він молився чи поспішав до мечеті. Не знаю, чи це важливо, але бороди він не носив.
Мене ознайомили з правами та обов’язками «хорошої дружини». Я з жахом вислухала і сказала: «Дуже дякую, але ні». Коханкою бути я не захотіла, тому що мої обов’язки одразу окреслили, а про права попросили забути – які права можуть бути у коханки?
Ось такі історії.
Порада від Вісті в Україні:
Ця стаття – справжній путівник для тих, хто шукає не лише партнера, а й гармонію у власній душі, особливо коли йдеться про стосунки, де переплітаються різні віросповідання. Вона показує, що важливіше не стільки релігія як така, скільки щирість, взаємна повага та вміння розуміти власні потреби й потреби партнера, незалежно від того, до якої конфесії він належить.
Оригінал статті: ukr.media