Міф про японський мінімалізм: відверта правда від Метта Альта
Нас роками переконували, що порожній простір – це запорука ясності мислення, а мінімалізм – чи не нова релігія. І, звісно, головним джерелом цієї “віри” вважалася Японія.
Однак, нещодавно я натрапив на есе американського письменника Метта Альта, який тривалий час проживає в Токіо. Його роздуми розкривають, що ми поклоняємося образу, який самі ж і вигадали.
Ілюзія порожнечі
Коли мова заходить про “японський стиль”, уява одразу малює голий бетон, бамбукові мати, самотню гілку сакури у вазі та повну відсутність будь-яких логотипів. Це зручний образ. Але ще в 90-х роках японський фотограф Кьоїті Цузукі видав альбом “Tokyo Style”, де показав реальне життя мешканців одного з найгустонаселеніших міст світу. Там не було й сліду від дзену. Це були квартири, наповнені речами від підлоги до стелі.
У Японії навіть існує поняття “гомі-ясікі” – будинки, завалені мотлохом. А коли речі починають вивалюватися назовні, це називається “афуре-дасі” (витікання).
Тоді Цузукі прямо заявив: захоплення західного світу японським мінімалізмом – це лише фантазії японофілів.
Люди живуть у тісних помешканнях, які буквально ломляться від побутових речей. Але світ, здається, віддав перевагу ігнорувати це. Ми ж продовжували купувати органайзери та повторювати мантри про необхідність залишати в домі лише те, що “приносить радість”.
Якби Японія справді була такою стерильною та духовною, чи знадобилася б їй Марі Кондо зі своїми радикальними методами прибирання?
Проблеми перекладу
Історія цього непорозуміння сягає ще дев’ятнадцятого століття. Коли європейці та американці отримали доступ до раніше закритої Японії, вони були вражені місцевими інтер’єрами.
Британський посол Резерфорд Олкок у 1863 році писав про “спартанську простоту” з таким захопленням, з яким втомлені від розкоші аристократи дивляться на простих селян. Західні мандрівники бачили кімнати без меблів і приписували цьому глибокий духовний зміст.
Лише одиниці, як-от зоолог Едвард Морзе, мали достатньо здорового глузду, щоб помітити очевидне: відсутність речей у помешканнях простих японців пояснювалася не естетичними міркуваннями, а банальною бідністю.
Але кому потрібна правда, коли міф продається краще?
Терапія сміттєвим пакетом
У вісімдесяті роки Японія переживала бурхливий економічний підйом. Грошей було стільки, що люди купували та викидали техніку з неймовірною швидкістю. Альт згадує, як у ті часи на токійських звалищах можна було знайти справні телевізори – їх просто замінювали на новіші моделі.
А потім “мильна бульбашка” лопнула. Настали 90-ті, економіка завмерла, концепція довічного працевлаштування зникла. Люди залишилися сам на сам зі своїми страхами та горами купленого мотлоху, який більше не приносив радості, а лише нагадував про втрачені статки.
Саме тоді в Японії з’явився жанр книг про прибирання як спосіб порятунку від депресії. Звільнення від речей стало своєрідним способом хоча б ілюзорно повернути контроль над власним життям. Якщо ти не можеш виправити економіку, ти принаймні можеш розібрати свою шафу.
Марі Кондо лише вдало “упакувала” цей національний невроз у привабливу обгортку та успішно продала його на Захід, який якраз оговтувався після фінансової кризи 2008 року.
Естетика накопичення
Однак, мінімалізм у сучасному світі – це надзвичайно виснажливий процес. Для підтримки порожнечі потрібно витрачати стільки ж енергії, скільки для підтримання порядку.
Можливо, ми просто помилялися щодо поняття безладу?
Той самий Хаяо Міядзакі, чиї мультфільми вважаються візитівкою японської культури, обожнює хаос. У його роботах (згадайте кімнату Хаула) та на його власному робочому столі панує абсолютний, густий, фактурний безлад. Це не бруд. Це нашарування смаку, часу, інтересів та захоплень. Це живе, дихаюче простір.
Японський культуролог Сейго Мацуока чудово пояснює це явище.
У Японії існують дві паралельні філософії. “Субтрактивна” (віднімання) – це сади каменів, чайна церемонія та хайку. Це світ еліти, споглядальний і тихий. І є “адитивна” (додавання) – це галасливі фестивалі, кричуще яскраві храми, як-от Нікко Тосьо-гу, вкриті золотом і різьбленням, які західні критики колись називали “варварським бароко”.
Мінімалізм – це спосіб зберегти приватність. Коли кімната порожня, ви нічого не дізнаєтеся про її власника. Натомість безлад видає вас із головою. Він демонструє, що ви читаєте, що п’єте, чим захоплюєтеся, і де ви просто полінувалися прибрати.
Дивлячись зараз на свій стіл, я розумію: я не хочу жити в музейній вітрині. Епоха швидкої моди та цифрових підписок вже непомітно позбавляє нас матеріального світу. Ми купуємо одноразовий одяг, слухаємо музику з хмарних сервісів, орендуємо житло. Скоро нам просто нічим буде захаращувати свої кімнати. Можливо, одного дня цей міщанський, затишний безлад зникне сам собою. Але поки він існує, я буду ним насолоджуватися.
Порада від Вісті в Україні:
Ця стаття допоможе вам по-новому поглянути на концепцію мінімалізму та зрозуміти, що реальне життя часто далеке від ідеалізованих образів. Вона нагадує, що хаос у речах може бути не ознакою неохайності, а відображенням насиченого життя та особистих захоплень. Це надихає на більш усвідомлене ставлення до своїх просторів, без нав’язливих ідей про “ідеальну порожнечу”.
За даними порталу: ukr.media