Базар братів Грьодель: темні історії та фотографії забутого Львова

26. 10. 2023 5330 FacebookXPinterestWhatsAppTelegram

Львівська архітектурна перлина: Історія “Базару Грьодлів” від Романа Фелінського

Чимало львівських будівель, створених під оруду Романа Фелінського, безпосередньо пов’язані з комерційною діяльністю. Це стосується, зокрема, його найвідоміших проектів, серед яких виділяється торговий дім “Магнус” (1913 р.). У більшості прибуткових будинків, зведених Фелінським, магазини були передбачені від самого початку. Водночас, широкому загалу майже невідома одна з ранніх робіт цього архітектора, де вдало поєднано торговельні площі, кав’ярню та кінотеатр. І це не дивно, адже будівля була зруйнована під час Другої світової війни, а до наших часів дійшли лише архівні документи, плани та поодинокі фотографії.

Йдеться про так званий “Базар Грьодлів”, що розташовувався на вулиці Сапіги (нині Степана Бандери), 34. На цьому місці сьогодні знаходиться сквер з непрацюючим фонтаном та дитячим майданчиком. Територія залишалася незабудованою, як і понад століття тому, коли почалася передісторія цього комплексу.

Тоді ділянку між монастирем святої Терези, вулицею Сапіги та площею Солярні (тепер площа Кропивницького) займав склад деревини, що належав графові Євгену Кінському. Сировину сюди доставляли з лісів та лісопилень графа, розташованих неподалік Сколе. Однак у 1885 році всі лісові угіддя та лісопильні граф Кінський продав підприємцям з Будапешта – братам Герману, Бернарду та Альберту Грьодлям, які вже мали досвід у лісорозробках на Закарпатті.

Вибір часу для придбання карпатських лісів виявився надзвичайно вдалим. У той період активно тривало будівництво залізниці Стрий – Бескид – Мукачеве. Після її завершення, 4 квітня 1887 року, експорт деревини до Європи через Угорщину став надзвичайно прибутковою справою. Брати Грьодлі не помилилися: вже за десять років вони не лише примножили свої статки, але й здобули баронський титул (baron Groеdel von Gyulafalva und Bogdań). Подібно до середньовічних феодалів, новоспечені барони створили на своїх володіннях справжню “державу в державі”, що простягалася через обидва боки Карпат. Їхньою столицею було Сколе-Грьодлево, звідки починалися лісові вузькоколійки. Обслуговували їх залізничники, які керувалися окремим службовим статутом та носили спеціальну уніформу з гербом власників – три стовпи та корона – на ґудзиках. Аналогічну форму мали численні лісничі та охоронці лісопилень, які фактично виконували функції приватної поліції братів Грьодлів. Вони завжди пересувалися у супроводі ельзаських вівчурок, призначених не для полювання на дичину, а для вистежування браконьєрів, а також дітей, які наважувалися збирати гриби чи ягоди на баронських землях. Спеціальна водна охорона пильнувала, аби ніхто, крім господарів, не смів ловити рибу в річках та струмках. Існували приватні мости Грьодлів, на яких сторожа стягувала плату за проїзд. Мисливські резиденції охороняли єгері, які становили елітний підрозділ, подібний до королівської гвардії. І, звісно, функціонували власні грошові знаки – марки (номіналом 100, 20 і 4), які видавалися робітникам як чверть заробітної плати, і за які можна було придбати будь-який товар у магазинах самих баронів Грьодлів. Цей типовий прояв капіталізму у баронських володіннях не був унікальним, як і типово феодальне ставлення до міської влади. Але щоб дізнатися про це докладніше, повернімося до Львова.

Разом із лісовими ресурсами в Карпатах брати Грьодлі придбали у графа Кінського і склад деревини на вулиці Сапіги. На той час це була майже околиця міста, але вже з початку 1890-х років цей район активно забудовувався. На площі Солярні з 1905 року тривало зведення костелу Святої Єлизавети. Навколо з’являлися багатоповерхові прибуткові будинки там, де ще кілька років до цього тягнулися “ряди будинків, пофарбованих суничною або грибною фарбою, обляпані знизу болотом, де-не-де майже врослі в землю” (за словами Яна Болоза Антоневича). Ділянка ставала престижною, ціни на землю зростали, а земля, що належала Грьодлям, залишалася малоприбутковою. Її орендували під склади різноманітних будівельних матеріалів, і навіть для розміщення цирку братів Труцці. Тому барони-підприємці вирішили належним чином упорядкувати ділянку та звести тут будівлю так званого базару, що включав магазини з окремими входами з вулиці, ресторан, кав’ярню та кінотеатр.

Розробку проєкту та будівництво доручили фірмі Міхала Уляма, який також взяв на себе вирішення всіх бюрократичних питань. Проєкт виконав Роман Фелінський. Це була одна з перших самостійних робіт молодого, 25-річного архітектора, який ще не мав дозволу на самостійне будівництво.

Будівля мала горизонтально витягнуту форму літери “Ш”. Центральну частину займав двоповерховий павільйон кінотеатру, виділений овальним ризалітом, що виступав вперед, та високим дахом зі складками. М’які лінії даху повторювали менші за розмірами дахи бічних одноповерхових павільйонів. Композицію бічних крил будівлі визначали стандартні секції торгових приміщень. Повторення їхніх вітрин разом з аналогічними віконними отворами бічних павільйонів створювало горизонтальний ритм фасаду. Подібні вітрини з хвилястим завершенням Роман Фелінський використав пізніше в композиції другого ярусу “Магнуса”. Також ця будівля нагадує внутрішнє планування “Базару Грьодлів”: ряд секцій з окремими входами, розділених тонкими перегородками. Загалом таких секцій було 14 (6 у лівому крилі та 8 у правому); кожна секція складалася з торгівельного приміщення (з боку вулиці) та заднього складу. У бічних павільйонах розміщувалися ресторан (у лівому) та кав’ярня (у правому). Посередині знаходився кінотеатр на 213 місць (189 у партері та 24 у ложах на балконі), з фойє та буфетом на другому поверсі.

Однак, на відміну від капітальної будівлі торгового дому “Магнус”, базар проєктували як тимчасову споруду. Тому декор будівлі обмежувався прорізами вітрин, членуванням вікон центрального ризаліту тонкими імпостами та формою дахів над павільйонами. Загалом будівля нагадувала бароковий павільйон, хоча справжнім джерелом натхнення стала мюнхенська архітектура початку XX століття; з нею Роман Фелінський добре ознайомився під час навчання у столиці Баварії в 1905–1908 роках. Споруда базару Грьодлів нагадує павільйон ресторану на виставці 1910 року в Мюнхені.

Проте, щодо зовнішнього вигляду будівлі та її внутрішнього планування, будівельний департамент магістрату не мав жодних заперечень. Натомість, місце розташування зовсім не влаштовувало міську владу. Згідно з будівельним статутом Львова, на головних вулицях заборонялося будувати одноповерхові будинки фасадом по червоній лінії; виняток дозволявся лише для “вілл гарної архітектури”. Тому магістрат вимагав, щоб будинок було відсунуто на 6 метрів від існуючої лінії забудови. Міхал Улям обійшов цю умову, заявивши, що будівля матиме характер вілли “з огляду на гарну архітектуру”. Зрештою, цю декларацію він склав 10 грудня 1911 року, а дозвіл на будівництво було видано ще 22 червня того ж року. Грьодлі, як і належить справжнім феодалам, проігнорували цю вимогу магістрату і розпочали будівництво згідно з первісними планами.

Натомість, іншу умову міської влади про демонтаж будинку через 5 років, 1 червня 1917 року, проігнорувати не вдалося. Уповноваженим представникам баронів довелося навіть звернутися до магістрату з проханням внести до дозволу на експлуатацію будинку слова “якщо цього вимагатимуть публічні інтереси”, які фігурували в дозволі на будівництво, але були відсутні у виданому 31 травня 1912 року дозволі на використання.

Занепокоєння власників мало реальні підстави. Розташована між трьома головними вулицями, ділянка базару рано чи пізно стала б на заваді регуляції та розширенню вулиць. Відповідно, могли знести і сам базар. Щоб запобігти цьому, Грьодлі вжили відповідних превентивних заходів. Вже у липні 1912 року, менш ніж через місяць після отримання дозволу на використання будівлі, вони через своїх представників запропонували безкоштовно відступити магістрату 207 кв. саженів (744,41 м²) своєї ділянки для регуляції вулиць, за умови перенесення терміну демонтажу будівлі базару з червня 1917 року на кінець 1924 року. Оскільки на той момент проєкт регуляції прилеглих вулиць тільки починали розробляти, ця пропозиція залишалася без відповіді, хоч переговори тривали до початку Першої світової війни. Пропозицію Грьодлі повторили у квітні 1916 року, доповнивши, окрім відступлення ґрунтів, сумою 5 000 корон на проведення робіт з регуляції вулиць. Грьодлі були настільки впевнені в успіху, що паралельно з переговорами в магістраті вели переговори про оренду кінотеатру. І вони не помилилися у розрахунках – благоустрій навколишніх вулиць провели, не руйнуючи будівлі базару. Досягнувши свого, власники взялися за старе: незважаючи на численні нагадування, не виставили огорожі навколо своєї ділянки, а навіть не внесли до міської каси обіцяну суму.

Але магістрат не забув про обіцянку Грьодлів. Оскільки вони явно не збиралися вносити гроші добровільно, міська влада, посилаючись на “публічні інтереси”, у 1929 році почала вимагати демонтажу базару. Власникам довелося виконувати свої зобов’язання, однак справу ускладнювали повоєнна зміна валют та інфляція: сума 5000 корон у 1916 році, за словами представника Грьодлів, дорівнювала 125 000 повоєнних польських марок, а магістрат не погоджувався з такою калькуляцією. Остаточно було досягнуто компромісного рішення: замість грошей Грьодлі доставили місту 5000 штук бруківки (один такий камінь у 1916 році коштував 1 корону). Ця бартерна операція дозволила знову відтермінувати демонтаж до кінця 1930 року. Щоправда, на цьому тертя з магістратом не скінчилися: власників змусили відшкодувати кошти за огорожу, встановлену коштом міста, та висаджені вздовж неї кущі жасмину. Вони затуляли від перехожих тимчасові складські приміщення різних фірм, яким Грьодлі надавали місце для будівництва на своїй ділянці.

Ще кілька разів у 1930-ті роки питання ліквідації споруди ставало на порядку денному, однак юридичні представники баронів навчилися швидко залагоджувати цю проблему. Натомість міська влада мала більше клопотів з благоустроєм приєднаних, у зв’язку з утворенням “Великого Львова”, приміських громад, і все менше уваги звертала на справу знесення базару Грьодлів. Зрештою, магістрат дійшов висновку, що, хоча “термін консенсусу закінчився, однак зазначена будівля не становить загрози для публічної безпеки і немає підстав для видання наказу про розбирання” (1938 рік).

Така тривала боротьба власників за збереження будівлі базару була зумовлена насамперед прибутковістю оренди приміщень. Недарма вже у 1927 році в цьому ж районі, власник ділянки на вулиці Вишньовецьких (Русових), 3, архітектор Юзеф Йоахім Тіш (Józef Joachim Tisch) збудував за своїм проєктом подібну за призначенням будівлю. Однак, ані розміри, ані зовнішній вигляд “базару Тіша” не йдуть у жодне порівняння з базаром Грьодлів: він складався лише з п’яти секцій (проти 14 у Грьодлів), хоча й двоповерхових.

Однак спочатку здавалося, що фортуна посміхається конкуренту Грьодлів: 12 лютого 1929 року пожежа знищила ліве крило їхнього базару. Цей випадок став причиною лише чергового перенесення терміну демонтажу будівлі. А невдовзі будинок було відбудовано, за іронією долі, тим самим Міхалом Улямом, який керував його спорудженням. З високими дахами та куполом центрального павільйону, будівля Грьодлів не могла конкурувати зі скромними вікнами-ліхтарями базару Тіша, який так і залишився другорядним.

Окрім різниці в габаритах та зовнішньому оздобленні, базар Тіша мав лише торгові приміщення, тоді як у Грьодлів відвідувачам пропонувалися ресторан, кав’ярня та кінотеатр. В результаті тут було створено, використовуючи сучасну термінологію, торгово-розважальний комплекс. Подібні споруди у Львові розташовувалися в центрі міста (наприклад, пасажі Міколяша, Германів або Грюнерів), тому базар Грьодлів став справжнім магнітом для мешканців околиць.

Особливо приваблював публіку кінотеатр. Адже навколо було достатньо магазинів, кав’ярень та ресторанів, але кінотеатр був лише один. Лише наприкінці 1920-х років з’явився кінотеатр на Богданівці, а ще через десяток років – “Roch”, назва якого донині живе у місцевій топоніміці.

Кінотеатр “Гражина” (таку назву він мав протягом усього свого існування) досягає особливого розквіту під керівництвом Йоахіма Шалля. Тоді було проведено реконструкцію залу, під час якої операторську перенесли з балкона до партеру (1929 рік). У 1931 році купол прикрасила неонова вивіска, а ще через два роки в залі з’явилася сцена, де щовечора виконували “танцювальний та музичний номер, за зразком подібних, вже запроваджених програм у кількох львівських кінотеатрах”. Наступна реконструкція була вимушеною, оскільки проводилася згідно з наказом комісії з перевірки технічного стану кінотеатрів. І хоча в результаті кількість місць у залі зменшилася на 25 крісел, до самого кінця керівництва Йоахіма Шалля кінотеатр належав до “добре процвітаючих”.

Прихід “перших совєтів” вніс певні зміни у використання приміщень базару. Поряд з філією універмагу тут розмістилися різні контори, автотрест тощо; одне з приміщень пристосували під “червоний куточок”. Фасад “прикрасили” бляшаними димарями.

Все це ніби передвіщало швидку загибель будівлі. І справді, споруда базару Грьодлів не пережила воєнних часів. Її руїни ще існували на початку 1950-х років. Пізніше на їхньому місці було облаштовано сквер і (о, специфічний дух місця!) літній кінотеатр “Перший літній”, який згодом поступився місцем критому кінотеатру “Маяк”.

Павло ҐРАНКІН, Якуб А. ЛЕВИЦЬКИЙ

Джерело: “Галицька брама”, 2003, січень-лютий-березень, № 1-3(97-99).

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття є справжньою знахідкою для поціновувачів історії Львова та архітектури. Вона розкриває маловідомі сторінки життя видатного архітектора Романа Фелінського та історію унікального для свого часу торгово-розважального комплексу “Базар Грьодлів”. Дослідження допоможе зрозуміти, як розвивалася міська інфраструктура та комерційна діяльність у Львові на початку XX століття, і чим цей проєкт був значущим для свого часу.

За даними порталу: photo-lviv.in.ua