Львів 1914: як росіяни намагалися зламати дух міста, вдивляючись у минуле

Львів під російською окупацією: Як 18 вересня 1914 року стало днем знищення української ідентичності

18. 09. 2026 962 Facebook X Pinterest WhatsApp Telegram

Львів’яни на нинішньому проспекті Свободи в день початку Першої світової війни. Фото 1914 року.

3 вересня 1914 року російські війська зайняли Львів. Лише за два дні в місті з’явилися перші українські газети, редакції яких наполегливо намагалися продовжити роботу. Однак, уже за кілька тиждин російська окупаційна адміністрація розпочала планомірне закриття українських товариств, освітніх закладів, книгарень та пресових видань.

Вересень 1914 року став особливо знаковим місяцем, коли стало остаточно зрозуміло: російська армія прийшла на Галичину не просто як противник Австро-Угорщини. Окупаційна влада мала на меті перебудову краю відповідно до імперської доктрини «єдиної Русі».

Головний львівський залізничний вокзал, зима 1914-1915 років, фотоальбом.

Одним із ключових моментів цього процесу стало 18 вересня, коли до Львова прибув граф Георгій Бобринський. Його призначили тимчасовим генерал-губернатором Галичини від царського уряду. Саме з його приходом репресивна політика щодо українського громадського життя набула системного характеру.

Втім, репресії почалися ще до його приїзду.

Львів під російським прапором

Після поразок австро-угорської армії на Галичині, російські війська восени 1914 року стрімко просувалися на захід. 3 вересня вони зайняли Львів.

Місто переживало першу в новітній історії російську окупацію. Спочатку нова влада намагалася уникати різких кроків, демонструючи населенню удавану стабільність і порядок. Проте невдовзі стало зрозуміло, що Петербург має щодо Галичини значно масштабніші й агресивніші плани.

Пам’ятник королю Яну Собєському, зима 1914-1915 років, фотоальбом.

Для імперського уряду українці Галичини були не окремою нацією, а «частиною російського народу», яку австрійська влада нібито штучно відокремила від Росії. Зважаючи на це, українські культурні та освітні інституції сприймалися не просто як громадські організації, а як небезпечні осередки альтернативної — української — національної ідентичності.

Саме тому головний удар припав на них.

Перший удар: «Просвіта»

Показово, що однією з перших мішеней окупаційної політики стала «Просвіта».

Це товариство, засноване ще 1868 року, за кілька десятиліть перетворилося на фундаментальну інституцію українського суспільства Галичини. Завдяки мережі читалень, бібліотек, власному видавництву та просвітницькій діяльності воно фактично формувало український громадський простір.

Будівля на площі Ринок №10 – давній палац Любомирських. Тут розташовувалися українські товариства та установи: «Боян», «Просвіта», «Руська Бесіда», «Клуб русинок».

Головне міське приміщення «Просвіти» знаходилося у Львові на площі Ринок, 10 — у палаці Любомирських. Саме тут у вересні 1914 року українська культурна інфраструктура почала стрімко втрачати можливість функціонувати.

6 вересня російська влада офіційно закрила товариство «Просвіта». Це стало першим чітким сигналом: окупація означатиме не просто зміну вивісок в адміністраціях. Разом з австрійськими чиновниками з міського життя цілеспрямовано витісняли українські інституції.

Для пересічного львів’янина наслідки виявилися цілком відчутними: зачинялися читальні, зникав доступ до української книги, паралізовувалася діяльність громадських організацій. Російська влада крок за кроком перекроювала не лише адміністративну карту міста, а й його культурний ландшафт.

Панорама Львова, зима 1914-1915 років, фотоальбом.

«Діло» — газета, яка не встигла пережити окупацію

Одним із найважливіших символів українського Львова була щоденна газета «Діло». До початку Першої світової війни вона роками залишалася головним українським суспільно-політичним часописом Галичини. Її редакція та видавничі структури працювали в самому центрі Львова.

Після вступу російських військ газета намагалася триматися й далі. В умовах окупації видавці встигли випустити кілька номерів, але випускати незалежне українське видання за нового режиму виявилося неможливим. Невдовзі «Діло» змусили замовкнути.

Альфред Каменобродський. Палац Любомирських на пл. Ринок, 10. Поч. ХХ ст. Акварель; 21,5 х 26,5 см. Колишній палац Любомирських перебудований у 1763 році за проектом інженера Яна де Вітте з п’яти кам’яниць: з вулиці Руської та з боку сучасної вулиці Федорова. Парадний фасад будівлі вирішено у бароковому стилі і є однією з найкращих житлових кам’яниць Львова. Наріжник будинку оформлено військовою атрибутикою, яка представляє алегорію слави роду Любомирських. У 1895 році палац викупило українське товариство «Просвіта» і відтоді до 1939 року у цьому будинку містився ряд культурно-освітніх установ: саме товариство «Просвіта», книгарня Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редакція і друкарня газети «Діло», журнал «Громадський вісник». Сьогодні на першому поверсі будинку знаходиться популярна серед туристів ресторанна локація «Львівська копальня кави», на вищих поверхах розміщуються експозиції Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

18 вересня Бобринський видав розпорядження про закриття українських періодичних видань. Під заборону потрапив весь український інформаційний простір. Разом із політичною пресою припинили існування часописи, які десятиліттями творили інтелектуальне життя Галичини.

Для українського суспільства це означало набагато більше, ніж втрату кількох газет. Разом із ними людям відбирали право публічно звертатися до власної громади рідною мовою.

НТШ: удар по науковій пам’яті

Ще важливішою ціллю для окупантів стало Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) — інституція, яка до 1914 року перетворилася на головний центр української науки.

Саме НТШ видавало наукові праці, формувало бібліотечні й архівні фонди, досліджувало історію, мовознавство, етнографію та літературу. Діяльність товариства вже давно вийшла за межі Львова. Будинок НТШ знаходився на сучасній вулиці Винниченка, 24 (тоді — вулиця Чарнецького).

Успенська (Волоська) церква, зима 1914-1915 років, фотоальбом.

Російська влада вбачала в таких установах пряму загрозу імперській ідеології.

18 вересня було запроваджено масштабні обмеження для українського громадського життя, а вже 22 вересня російська влада закрила книгарню НТШ. Згодом тиск лише посилювався: діяльність друкарні товариства фактично паралізували. Українські книги, наукові розвідки та періодика ставали небажаними для окупаційної адміністрації.

Це був удар не лише по тогочасній науці, а й по національній пам’яті. Адже архіви, бібліотеки, рукописи та музейні колекції НТШ слугували беззаперечними матеріальними доказами того, що українське культурне життя в Галичині має глибоку історію, власні інституції та традицію.

18 вересня: день Бобринського

18 вересня 1914 року до Львова прибув граф Георгій Бобринський, призначений тимчасовим військовим генерал-губернатором Галичини. Він став головним обличчям і виконавцем російської імперської політики в окупованому регіоні.

Георгій Бобринський.

Саме з його іменем пов’язаний перехід окупаційного режиму до системного тиску. Бобринський відкрито декларував, що бачить майбутнє Галичини виключно як частини російського імперського простору.

У його відомій промові прозвучала чітка формула:

«Східна Галичина і Лемківщина — споконвіку корінна частина єдиної великої Русі… Я буду вводити тут російську мову, закон і устрій».

Ці слова пояснюють усю логіку подальших дій окупантів. Якщо Галичина оголошувалася «частиною великої Русі», то українська преса ставала «непотрібною», товариства — підозрілими, українська школа — небажаною, а греко-католицька церква — інституцією, яку слід було ліквідувати або підпорядкувати. Так культурна політика перетворилася на інструмент імперського насильства.

Палац генерал-губернатора.

Роззброєння суспільства через заборону товариств

18 вересня Бобринський видав розпорядження, яке різко обмежувало діяльність громадських організацій, клубів, товариств та навчальних закладів. Для українського Львова це стало важким ударом.

Протягом десятиліть галичани розбудовували мережу організацій: від наукових і культурних осередків до спортивних, молодіжних та освітніх товариств. Це була повноцінна інфраструктура громадянського суспільства, яку імперська адміністрація заходилася планомірно демонтувати.

Будинок товариства «Дністер». Фото поч. ХХ ст. невідомого автора.

Одним із найвідоміших осередків спортивного та виховного життя був «Сокіл-Батько». Його зали містилися в будинку на вулиці Руській, 20 (відомому як будинок страхового товариства «Дністер»). Російська окупація унеможливила його роботу, як і діяльність багатьох інших об’єднань.

Наслідки виявилися далекосяжними: закриваючи газету, влада позбавляла людей голосу; закриваючи читальню — позбавляла можливості самоосвіти; обмежуючи товариства — руйнувала простір для самоорганізації. А втручаючись у роботу шкіл, вона намагалася підкорити собі наступні покоління.

Школа як поле битви

Українська освіта стала ще одним напрямом російської репресивної політики.

У Львові діяла Академічна гімназія — одна з найважливіших українських середніх шкіл Галичини. Її головний будинок містився на тодішній вулиці Леона Сапєги, 14 (нині — вулиця Степана Бандери, 14).

Академічна гімназія, 1910 р.

Російська окупаційна влада прагнула перебудувати шкільництво на власний манір. Українські навчальні заклади опинилися під загрозою примусової русифікації.

Водночас українська інтелігенція намагалася врятувати освітній процес. Частина викладачів Академічної гімназії згодом опинилася у Відні, де українські гімназійні курси дали змогу продовжити навчання дітям у часи війни. Це була реальна боротьба за майбутнє: поки імперія намагалася знищити українську школу, суспільство шукало будь-які способи зберегти освіту рідною мовою.

Митрополит, якого не змогли змусити мовчати

Найгостріше протистояння виявилося у ставленні окупантів до митрополита Андрея Шептицького. Для українців греко-католиків він був не лише главою Церкви, а й незаперечним моральним авторитетом, чий вплив сягав далеко за межі релігійного життя.

Собор святого Юра.

Митрополична резиденція знаходилася на площі Святого Юра, 5. Російська влада розуміла вагу постаті Шептицького, тому вже в середині вересня 1914 року митрополит опинився під домашнім арештом.

19 вересня його примусово вивезли зі Львова. Спочатку Шептицького доставили до Києва, після чого розпочалося його тривале ув’язнення в глибині Російської імперії, яке тривало аж до 1917 року.

Митрополит Андрей Шептицький.

Для окупаційної адміністрації це була спроба нейтралізувати найсильнішого українського лідера. Для українців Галичини — черговий доказ того, наскільки серйозно росіяни ставилися до українського національного руху.

Не один день, а ціла система

Події 18 вересня 1914 року варто розглядати не як разову акцію заборони, а як точний момент переходу окупаційної політики до системного знищення українського життя.

Хронологія подій говорить сама за себе:

3 вересня — російська армія займає Львів.
6 вересня — окупанти закривають «Просвіту».
15 вересня — митрополит Андрей Шептицький опиняється під домашнім арештом.
18 вересня — до Львова прибуває граф Бобринський і видає укази про заборону преси, товариств та навчальних закладів.
19 вересня — Шептицького насильно вивозять із міста.
22 вересня — закривають книгарню НТШ.

Надалі тиск лише посилювався: українські видання мовчали, товариства припинили діяльність, книгарні й бібліотеки опинилися під жорстким контролем, а школа зазнавала русифікаторського тиску.

Окупація пам’яті

Російська окупація Львова 1914–1915 років була не лише військовою чи адміністративною — це була тотальна війна проти ідентичності. Прагнучи перетворити галичан на «частину єдиного народу», імперія намагалася знищити будь-які українські інституції.

Під ударом опинилися не лише окремі діячі, а й уся система суспільного життя: газета, читальня, школа, наукова установа, книгарня, спортивний клуб і Церква.

Площа Ринок, зима 1914-1915 років, фотоальбом.

Проте тут виявився головний парадокс імперської політики. Російська адміністрація змогла закрити «Просвіту», змусити мовчати «Діло», вивезти Шептицького та паралізувати НТШ. Але вона виявилася безсилою проти сформованої самосвідомості суспільства.

Українська інтелігенція продовжувала діяти. Частина діячів виїхала й перенесла роботу за межі окупованих територій, частина працювала підпільно або чекала першої нагоди відновлювати інституції.

Коли в червні 1915 року російська армія під натиском підрозділів Центральних держав залишила Львів, виявилося, що український культурний простір вистояв. Він зазнав важких втрат, але не був знищений.

Історія вересня 1914 року — це не лише літопис заборон. Це історія спроби імперії стерти українську присутність та історія суспільства, яке знайшло сили цьому протистояти. Бо боротьба точилася не просто за території, а за право бути собою: навчатися рідною мовою, читати свої книжки, видавати власні газети й самостійно визначати майбутнє свого міста.

Аристарх БАНДРУК

Поширити це:

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття надає глибоке розуміння трагічних подій, що відбувалися у Львові у вересні 1914 року під час російської окупації. Вона детально описує, як окупаційна влада систематично намагалася знищити українські культурні, освітні та суспільні інституції. Ця інформація є надзвичайно важливою для розуміння історії України, усвідомлення ціни боротьби за власну ідентичність та виховання патріотизму. Розуміння минулого допомагає краще оцінювати сучасні виклики.

За матеріалами: photo-lviv.in.ua

–>