Жіночий фронт: “Виконувала свій обов’язок перед українським народом”

Жінки на Передовій: Українські Героїні, Які Розвіяли Міфи у Першій Світовій

30. 03. 2021 2352 Facebook X Pinterest WhatsApp Telegram

Гандзя Дмитерко, Софія Галечко та Ольга Бесараб

У 1914 році українські жінки вперше в історії долучилися до офіційного війська. Вони здобували офіцерські звання, керували чоловічими підрозділами та відзначалися нагородами за відвагу. Однак, їхній військовий шлях був сповнений упереджень і перешкод, зокрема з боку побратимів.

«Ми не мали повного усвідомлення того, яку саме роботу повинні виконувати жінки під час війни, ми над цим не замислювалися, цього не обговорювали, ані не ставили собі чіткого плану – чим має бути жінка в часи війни, – пише у своїх спогадах найвідоміша українська військова Першої світової війни Олена Степанів.

– Фронтовим бійцем різних видів військ? Піхотинцем, вершником, артилеристом, зв’язківцем, розвідником, сапером, санітаром чи медсестрою? Чи, можливо, має зайняти місця в тилу – у складах, інтендантствах, лазаретах? А може, має зайняти вакантні після фронтовиків посади у цивільних установах, на фабриках? А можливо, має бути всюди – відповідно до здібностей, добровільної волі й бажання?!…»

Військова байдужість та дівоча сотня

На початку ХХ століття про галицьких українців говорили як про «народ, що повстав із попелу». І справді, за кілька попередніх століть вони не почувалися так впевнено й організовано, як у 1900-х.

Їм вдалося сформувати відносно чисельний прошарок світської інтелігенції, активно боролися за виборчі права та заснування українського університету, а весь край було покрито мережею громадських організацій.

Проте, чи не єдиною сферою, де їм не вдалося подолати історичні упередження, була військова справа. Виною тому був закон, який вимагав, аби наречена офіцера мала значний грошовий посаг. Для збіднілого суспільства це означало, що старшина мав мізерний шанс одружитися з українкою, отже, хлопець ризикував денаціоналізацією.

«Наш загал ненавидів військовий однострій, як арештантську сірячину, – писав у спогадах Андрій Чайковський, додаючи: – Матері втрачали свідомість, коли їхні діти потрапляли до війська».

Та вже у 1912-1913 роках спалахнув конфлікт на Балканах, і в Галичині розмірковували про майбутню війну. Мобілізувалися навіть жіночі товариства, закликаючи суспільство бути готовим до вирішальної боротьби з москалями. Щоправда, не всі піддалися воєнному настрою, і навіть студентство ділилося на «культурників» та «мілітаристів», які завзято сперечалися між собою.

«Саме тоді, коли нам загрожувала війна, з якою ми пов’язували надію визволення нашого народу, і всі зусилля певної групи людей були спрямовані на підготовку до воєнної акції – наше громадянство, не виключаючи академічної молоді, було немов у стані божевілля.

Всіх охопила шалена пристрасть до two-step. Кожне товариство, що існувало тоді у Львові, вважало своїм обов’язком влаштовувати бали, – згадувала Олена Степанів. – Ще й досі відчуваю на собі обурені та гнівні погляди відвідувачів балів за те, що ми, в пластових одностроях з червоним хрестом на плечі, наважилися з’явитися на одному з найбільших балів і просити кошти на організацію стрілецтва».

Попри опір польської адміністрації, українці домоглися реєстрації свого товариства «Січові Стрільці». Для цього їм довелося дослівно перекласти статут польського «Strzelca». Товариство займалося парамілітарною підготовкою членів, але несподіваною проблемою стала активність дівчат, які прагнули до нього вступити.

«На моє наполягання прийняти до стрільців жінок, я отримала відповідь такого роду: якщо я цього так сильно бажаю, то мене особисто можуть прийняти – однак, засадничо жінок не приймають, бо вважають, що товариство «Січові Стрільці» має бути школою для старшин», – пише Степанів.

Жіноча чота на Шевченківському Здвизі, Львів, 28 серпня 1914 р.

Ситуацію врятувала поява нового товариства – «Січові Стрільці ІІ», яке мало «революційний» характер і об’єднувало робітничу молодь. При ньому дівчата створили окрему чоту, очолену Оленою. Всього записалося 33 кандидатки, або близько 10% від усіх стрільців.

Вони вивчали піхотну справу, стрільбу з Маузера, накладання пов’язок та догляд за пораненими. Щосереди, разом з іншими стрільцями, проходили заняття з історії визвольних змагань, революційних рухів та економіки.

Як і чоловіків, їх зобов’язувала присяга, де було зазначено: «Обов’язком члена є стати на кожен поклик старшини і виконувати її доручення». Наскільки вона зобов’язуватиме, довідалися у серпні 1914-го, коли «старшина» закликала вступати до добровільного легіону Українських Січових Стрільців.

Та спершу, 28 червня 1914-го, коли в Сараєво було вбито Франца Фердинанда, у Львові відбувся Шевченківський здвиг. На ньому, у сіро-зелених вовняних спідницях та капелюхах, дівоча чота марширувала окремою колоною.

Жаль, біль та обурення

У перші дні війни до Львова стікалися місцеві дівчата та ті, хто мешкав неподалік. Іншим перешкоджав переповнений військовий транспорт та стосунки з рідними. Фактично з кожної хати мобілізували чоловіків, тож заяви дівчат про відправлення на війну сприймали якщо не з прямим осудом, то принаймні з нерозумінням.

«Я була мов камінь, наказ Батька, на прохання та сльози Матері, бо йшла виконувати свій обов’язок», – пише Степанів. Іншою дівчиною, яка прибула до Львова, була Ганна (Гандзя) Дмитерко.

Напередодні до війська забрали її вітчима: «Прощаючись зі мною, він сказав, що залишає нас самих, але сподівається, що ми дамо собі раду. Мені тоді стало зрозуміло, що мама залишається справді «сама», бо я вважала, що мені теж треба йти.

Правда, мені стало дуже прикро, що я також залишаю маму в такий складний час. Але молодіжний порив і почуття обов’язку перед батьківщиною перемогли. Тишком-нишком я спакувала свій наплічник ще звечора й обмірковувала, як би зробити так, щоб це пройшло безболісно».

Софія Галечко та Гандзя Дмитерко

Дівчата працювали в канцелярії, чергували біля українських установ та вокзалів, а коли було потрібно – перевозили харчі чи збирали солому для ночівлі добровольців. У вільний час відвідували курси першої медичної допомоги. Щоправда, їх не залучали до приготування їжі – на таку працю було достатньо охочих.

В останні серпневі дні 1914-го, під натиском росіян, Львів готувався до евакуації, разом з ним і стрільці-добровольці, які виїжджали до Стрия.

«У шафі Січових Стрільців ІІ знайшла я чийсь покинутий однострой і віддала переробити. Замовила високі непромокальні чоботи і готувалася до дороги. Для стрілецької посвідки бракувало мені фотографії.

Вдягнена у чоловічий однострій, вклавши волосся під капелюх, я пішла до фотографа. Він розпізнав, що я жінка, і повідомив поліцію. Наступного дня, після вилучення фотографій, до мене звернулися два жандарми-мадяри і вимагали посвідчення особи, якого я не мала. Мене арештували», – пригадувала Олена Степанів.

До поліції її ескортували з оголеними багнетами – захищаючи від розлюченого натовпу, який дізнався про «шпигунку». Під час допиту всі підозри розвіялися, та все ж довелося покинути приміщення через чорний хід – люди зовні не розходилися.

Поштова марка з портретом дівчини-стрільця Олени Степанів, чи як її кликали „Степанівни“

Те, що Олена самостійно вирішила приєднатися до бойових відділів, розгнівило її подруг: «Проти мене піднялося обурення. – Чому йду в поле сама, а не беру чоту з собою? Ми розійшлися і нічого не вирішили», – згадувала згодом. Тож кожна тепер відповідала сама за себе.

До стрілецької сотні прийняли лише Олену Степанів та Гандзю Дмитерко. Вояки готувалися покинути Львів, але навіть на переповненому залізничному вокзалі, дівчата впадали у вічі: «З інших сотень приходили стрільці дивитись на нас, як на дивовижу». Про них дізналося командування. Принаймні впізнали Олену Степанів, і комендант беззастережно наказав висадити її з потяга.

«Мене охопив жаль, біль та обурення. Я не була випадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вклала я до вибуху війни також частину своєї праці. Як сміє хтось, зовсім новий у стрілецькому житті, забороняти мені виконати мій обов’язок – загинути за вибрану справу?» – писала у спогадах.

Натомість Гандзя Дмитерко доїхала до Стрия, звідки її завернули, запропонувавши зняти мундир і працювати на кухні. Вона відмовилася, зауваживши, що це «глибоко зачепило мою амбіцію», і з такими ж товаришами по нещастю вирушила на Покуття.

«Працюю для України, йду кувати кращу долю…»

Завдяки наполегливості, Олена Степанів таки приєдналася до останнього потяга з добровольцями. Це було 2 вересня, а 3-го Львів окупували москалі. З особистих речей у її військовому ранці були: білизна, легкі чоботи, щітки, дві консерви, том Ніцше та Коран.

Спочатку в УСС їй дозволили лише спостерігати за пораненими. На фронт, або як казали «в поле», пішла лише наприкінці вересня – з останньою сотнею. На рівні з чоловіками несла службу в Карпатах, а в щоденнику за жовтень 1914-го згадує про 24, а то й 36-годинне патрулювання на засніжених вершинах, на висоті майже 1000 метрів. Поблажок як жінка не сприймала і не терпіла.

«Під час усіх важких маршів я жила зі своїми товаришами в якнайкращій злагоді. Я не мала найменших полегшень, ні привілеїв порівняно з рештою товаришів – мене не відсунули від жодного посту, від жодної варти, і саме цього я бажала.

Але жодного разу я не помітила якихось натяків чи нетакту стосовно мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю і недолю. Через місяць комендант нашої сотні присвоїв мені звання десятника («цугсфюрера») і мене призначили інструктором для українців-добровольців, які прийшли до нас.

Під час п’ятиденного відпочинку в Сант-Мікльоші я своєю особистою витривалістю довела довірених моїй опіці до такого запалу, що капітан Б… почав вважати мене рівною іншим моїм товаришам-чоловікам», – розповідала за кілька місяців віденському кореспонденту.

Санітарка Катерина Гладун. Жінки, що воювали в лавах УСС, здебільшого спершу опановували фах санітарки

Стрільців називали «оком фронту», адже як наймолодші та найвитриваліші, вони найкраще підходили для розвідки та патрулювання місцевості. Степанівна відповідала за патрулі, і зі своїм відділом потрапила в кілька невеликих боїв. З них не лише вийшли живими, але й зібрали розвідувальні дані для командування бригади.

У щоденнику вона занотувала, як у другій половині листопада протягом 4 діб патрулювали серед заметілі, поблизу 5-тисячного московського відділу. Іншого разу, на чолі стрільців-гуцулів, за один зимовий день подолала горами 56 кілометрів.

«Генерал Фляйшман у місцевості Аннаберг вручив мені після промови медаль за хоробрість, а присутні відділи вояків віддали мені честь парадом. З зворушення я ледь не розплакалася, але саме тому, що я жінка, я силою стримувала сльози й подякувала за почесть лише військовим полковникам», – згадувала своє перше нагородження.

Переповідали, що генерал сказав, що вперше нагороджує жінку. А на запитання, чи вона б так само відважно боролася на італійському фронті, він почув беззаперечну відповідь: «Ні, бо я йшла на війну проти москалів!»

У січні 1915 року Олена Степанів, вже з підстаршинським званням, опинилася у Відні. Про неї писала столична преса та публікували фото у військовому однострої та з шаблею при боці – відповідно до рангу.

Про шаблю вона жартома згадає через два десятиліття, коли у спогадах повертатиметься до січня 1915-го. Тоді з Відня поверталася на Закарпаття, до Сваляви, де серед ночі шукала свою сотню:

«Іду відважно, трохи навмання. Не знаю добре дороги.

Посеред села, на повороті, мене оточують собаки. Більші, менші, руді, біляві і чорні – десяток, може. Боюся собак з дитинства. Холодний жах і сором. Яка ж ганьба – посеред села мене загризуть пси…

Приходить рятівна думка:
Навіщо ж шабля?!
Широким розмахом правої руки витягаю її.
Ясна сталь блищить у темну ніч…
Моїх ворогів охоплює страх. Розбігаються, гаркуючи зі злості.
Без перешкод доходжу до мети.
Стільки було й користі від моєї шаблі на світовій війні.»

Вирізки з австрійської преси з 1915 р.: зліва про Ірину Кузь, наступні – Олена Степанів в однострої кадета, з шаблею при боці

Окрім Олени, у карпатських боях відзначилася ще одна жінка-стрілець – Софія Галечко. На відміну від інших добровольців, вона приїхала не з Галичини, а з Австрії, де навчалася. Їй теж відмовили у військовій службі, тому вона почала як санітарка.

«Я на Закарпатті, в лавах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди потягом, три дні голодування, примусова мандрівка Мукачевом з третьої ночі до восьмої ранку та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання слабких у шпиталі та ясні, могутні хвилі пісні за вікном.

Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ», – писала у вересні 1914 року в щоденнику.

Свої записки вона передала стрільцям, коли йшла «в поле» – мала погане передчуття, що не повернеться. Та все ж відзначилася героїзмом і здобула підстаршинський ступінь.

«Не хотіли стрільці бути під бабою…»

У квітні-травні 1915-го відбулися запеклі бої за гору Маківку, де дівчата вкотре відзначилися. Степанів отримала звання «хорунжого», а ще за два тижні, в боях під Болеховом, потрапила в російський полон.

«На снимке – толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане – пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, – по убеждениям «мазепинка», ненавистница России. Пошла в австрийскую армию добровольцем», – писала про неї російська преса.

Російська преса про полон Степанівни

На цьому військова епопея Олени Степанів тимчасово припинилася, зате проявили себе інші жінки, які опинилися серед стрільців і виявили неабиякий героїзм. Однією з таких була Ірина (в інших версіях – Ярема чи навіть Олена) Кузь, яка приєдналася до УСС на початку 1915 року, пройшовши перед тим «жіночий шлях» санітарки.

«Під Требеновом коло Болехова йшла Кузівна як «око» перша на передовій похід стрільців і наших військ. У селі зловила сама двох козаків та одного солдата в полон і здобула дуже важливі карти московського штабу та багато іншого воєнного матеріалу» – подає щоденна українська газета в США «Свобода» за 19 серпня 1915 року.

Деталі того випадку друкує й віденський Neue Freie Presse від 10 липня 1915-го: «Панна Кузь здобула при цій нагоді важливі папери і кілька цінних предметів. Відтак пустилася навздогін за офіцерами і, догнавши одного з них, гукнула: «Кидай зброю!».

Офіцер, збитий з пантелику, віддав свою зброю дівчині… Коли москаль оговтався трохи, сказав: «Найбільше гризе мене, що такий молодик спіймав мене». На це відповів йому австрійський офіцер: «Чи знаєш, хто це? – Українська легіонерка». Москаль зблід, понурився і замовк».

Пізніше Ірина Кузь отримала кілька поранень, а подальша її доля оповита різними чутками. Так, керівник Української Бойової Управи Кирило Трильовський зустрівся з нею в пансіонаті, де вона лікувалася.

Мова йшла про аудієнцію в Франца-Йосифа, але перевірка її нагород викликала сумніви. «Інші відомості також вказували на те, що Олена Кузь ніколи і нічим не заслужила на ті медалі, які носила», – пише у спогадах Трильовський.

Ірина (Ярема) Кузь

Дівчата, які залишилися «в полі», мали свої клопоти в чоловічому середовищі. Найбільше, мабуть, страждала Софія Галечко, яка командувала стрільцями-гуцулами.

Одну з характерних історій переповів усус Михайло Островерха. Тоді, на військові позиції, де перебувала Галечко, приїхав оглядати генерал Блюм. У найвідповідальніший момент, під час звіту, хорунжа несподівано послизнулася в болото:

«Впала в глибоку яму, яких на цьому майдані було багато, що залишились з осінніх боїв, – і зникла нам з очей! Гуцульня заревіла глухим сміхом-глумом, бо й не любила своєї «четової», не хотіли стрільці бути під бабою, – а сотника Романа Сушка ледь не вдарив грець.

Проте, після закінчення вправ, після дефіляди перед генералом Блюмом, він забажав – як елегантний старий штабний офіцер! – особисто стиснути руку хорунжій Софії Галєчко, на грудях якої сяяла срібна медаль 2-го класу за героїзм на фронті».

Іншого разу, на тих же подільських просторах, Софія Галечко непомітно підкралася до вартових, які замість того, щоб тихо стежити за позиціями, збиралися купками та співали своїх пісень.

– Ви так собі співаєте… А якби раптом напали на вас москалі? – суворо запитала хорунжа.

– Ей! Хіба ж вони такі, ось, безсердечні, аби їм оцей наш спів і не сподобався? – меланхолійно відповіли гуцули. На таку відповідь Галечко не мала аргументу і без слів пішла перевіряти інших вартових.

Листівка з зображенням вояка УСС Софії Галечко

У полоні та «осиному гнізді»

У той самий час, у полоні, Олену Степанів ігнорували стрільці-старшини. Хоча навіть російські офіцери виявляли приязнь та зацікавлення. На запитання полковника, який першим спілкувався з полоненою, – чому пішла на війну, вона відповіла щиро: «вважала це своїм обов’язком перед українським народом».

Першого ж дня її відвідали українці з царської армії та подарували великий пакунок консервів – пояснили, що по дорозі до табору в Саратовській губернії буде важко щось купити.

Вже на місці, чеські офіцери, помітивши її самотність, запропонували спільно харчуватися, адже так вимагав від них статут та військова честь. Олена лише подякувала, вигадавши, що раніше відмовила своїм товаришам.

Іншого разу, в Ташкенті, ув’язнений генерал Вайцендорф організував збір серед австрійських офіцерів на допомогу Степанівні. Вона знову відмовилася, але полковник, який приніс кошти, був категоричним: «Сказав, що не буде мене просити, бо я, як вояк, мушу послухати наказу».

Олена виконала наказ, але написала розписку, що після війни ці гроші поверне – передасть на українські цілі. Австрійських офіцерів це задовольнило.

Шлях Олени Степанів з полону пролягав через Фінляндію, Швецію та Німеччину. Про неї писала місцева преса, та тиражували фото. Це був 1917-й, і вона одразу приєдналася до УСС, які перебували на вишколі. Тут вона зустріла Гандзю Дмитерко та Софію Галечко.

«Чому ти повернулася? – почула від Ганни. – Тут пекло бездіяльності. А старшинська їдальня – гніздо ос. Софія перестала туди ходити…». Галечко дійсно харчувалася окремо від інших офіцерів, які за деякий час навіть домоглися виключення дівчат з війська.

Софія Галечко цього не пережила – влітку 1918-го її тіло знайшли в річці Бистриці, біля села Пасічна, де вона відвідувала іншу жінку-стрільця Ольгу Підвисоцьку.

Ольга Підвисоцька

Вже під час польсько-української війни начальник штабу УГА Віктор Курманович наказав Олені Степанів організувати жіночу чоту в одному з сіл, де жінки зголосилися до війська.

Її реакція здивувала офіцера: «Я проти жіночих частин у війську, і навіть проти масової участі жінок у війні…».

Втім, Степанівна виконала наказ, щоправда, замість організації жіноцтва, закликала їх виконати свій обов’язок на місці: сіяти та збирати збіжжя, заохочувати братів, наречених і своїх чоловіків йти до війська, годувати голодних, допомагати пораненим і хворим…

Перша шпальта Österreichische Illustrierte Zeitung з фото Олени Степанів, яка повертається з полону

Зрештою, про психологію жінок, які пішли на війну, вона напише в тексті «Жінка-Вояк» у 1934 році:

…Жінко! Вмієш слухати? – Так.
Вмієш наказувати? – Так.
Вмієш бути сумлінною, точною? – Так.
Вмієш зрозуміти вагу і потребу хвилини? – Так.
Вмієш, стиснувши зуби, зносити злість, зневагу, терпіння, приниження, страх, голод і невпинну працю? – Так.
Вмієш радіти хвилині відпочинку, красі природи, усмішці вдячності, доброті людських сердець, довірі товаришів? – Так.
Вмієш сміливо й рішуче ставити чоло невідомому, не шкодувати життя та не дивуватися нічому? – Вмію… Ходи!
Можеш бути вояком!
Чи ще далі бажаєш відповідати? Вона ж проста…
Наше «я» і виплекане почуття обов’язку змусило нас іти на війну…

Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ

Джерело: Історична правда

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття розкриває надзвичайно важливу, але часто забуту сторінку української історії – участь жінок у військовій боротьбі часів Першої світової війни. Вона показує, як українські жінки, попри суспільні упередження та численні перешкоди, змогли проявити виняткову мужність, відвагу та відданість своїй батьківщині. Історії Олени Степанів, Гандзі Дмитерко, Софії Галечко та інших героїнь є яскравим свідченням їхньої ролі у формуванні української нації та її збройних сил. Цей матеріал буде цікавий усім, хто прагне глибше зрозуміти історію України та внесок жінок у боротьбу за її незалежність.

За даними порталу: photo-lviv.in.ua