Розкрито таємниці Львівського собору: унікальні фотографії минулого

Операція “Львівський Собор”: Як радянські спецслужби руйнували Українську Греко-Католицьку Церкву

12. 07. 2022 1323 Facebook X Pinterest WhatsApp Telegram

Коли Галичина влітку 1944 року вдруге потрапила під радянську окупацію, перед владою постало ключове питання: як чинити з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ) в умовах нового політичного курсу щодо релігії, який почав формуватися з 1943 року. Протягом понад півроку державні органи вичікували, ретельно вивчаючи рівень лояльності духовенства до нової влади.

У цей період численна агентура НКДБ, яка мала зв’язки з церковними колами, та відомий чекіст підполковник Карін, що прибув до Львова під виглядом уповноваженого у справах культів, надавали органам безпеки інформацію про позицію церковного керівництва, зокрема митрополита Андрея Шептицького, щодо нової влади. Також збиралися дані про лояльні чи, навпаки, антирадянські висловлювання у вищих церковних колах, їхні настрої та очікування.

Протягом цього часу УГКЦ розглядалася подібним чином до інших легалізованих конфесій. За дозволом вищого керівництва СРСР греко-католикам було дозволено продовжувати діяльність монастирів, Богословської академії, Народної лічниці. Семінаристів звільняли від військової служби, і навіть планувалося дозволити випуск єпархіального вісника.

Делегація УГКЦ на чолі з о. Климентієм Шептицьким отримала запевнення у відсутності перешкод для легального існування Церкви на території Радянського Союзу. Державні органи в цей період демонстрували надзвичайну стриманість у репресіях: від літа 1944-го до лютого 1945 року по всій Галичині було заарештовано лише близько п’яти священиків.

Однак, ставлення органів безпеки до УГКЦ стрімко погіршувалося. Надходила дедалі більша кількість свідчень про тісний зв’язок греко-католицьких священиків з підпіллям ОУН-УПА.

Екзарх Йоан Соколов на балконі митрополичих палат у Львові

Новий митрополит Йосиф Сліпий зволікав із оприлюдненням обіцяного звернення проти бандерівців. Водночас, агентурні дані свідчили, що в приватних розмовах митрополит та інші духовні особи висловлювали співчуття підпіллю, сподівалися на перелом у війні та контрнаступ німців, і не бажали компрометувати себе надмірною лояльністю до Кремля перед Римом чи західними державами.

Відтак, уже в січні 1945 року в офіційних звітах та директивах щодо греко-католиків почали з’являтися характерні ідеологічні мотиви, що звинувачували УГКЦ у “зрадницькій та профашистській діяльності”, а унію називали “чужою українському народові”.

У бесідах з митрополитом Сліпим, о. Гавриїлом Костельником та іншими, Карін почав зондувати ґрунт щодо розриву з Римом та можливого “возз’єднання” з Православною Церквою. Нарешті, 3 лютого 1945 року Карін, спільно з начальником 2-го відділу НКДБ УРСР Медведєвим, подав на розгляд наркома держбезпеки УРСР Савченка план. Цей план вперше сформулював завдання ліквідації УГКЦ як “чужої нам за впливом легальної резидентури Ватикану та активно діючої української націоналістичної організації на нашій території”.

Ліквідація мала відбутися через “возз’єднання” з Російською Православною Церквою (РПЦ) в СРСР. Для цього передбачалося виявити достатню кількість “прихильників православ’я” та створити Ініціативну групу з “возз’єднання”. Цю групу, як планувалося, мав очолити о. Костельник, відомий органам безпеки як противник Ватикану.

Сама процедура “возз’єднання” в плані чітко не визначалася. Ініціативна група мала узгодити її з керівництвом РПЦ. 12 березня спеціальною шифротелеграмою з Москви нарком Меркулов дав санкцію на початок кампанії проти УГКЦ, яка передбачала масові арешти, вербування агентури та розгортання агітації за православ’я.

План проведення собору від 6 лютого 46-го

15 березня відповідні директиви були розіслані обласним управлінням НКДБ. Того ж дня голова Ради у справах РПЦ, а за сумісництвом – начальник 5-го відділу 2-го управління НКДБ СРСР Карпов, подав на затвердження Сталіну доповідну записку з пропозиціями щодо ліквідації УГКЦ.

З цих пропозицій стає зрозуміло, що в Москві справу УГКЦ розглядали в ширшому контексті – в рамках загальної радянської політики протистояння впливам Ватикану в Центрально-Східній Європі, розширення юрисдикції РПЦ та її перетворення на значний зовнішньополітичний інструмент.

Відповідно, ці пропозиції стосувалися не лише ліквідації УГКЦ, але й розвитку православних структур в СРСР та за кордоном, використання старокатоликів для боротьби з Католицькою Церквою, скликання Всесвітньої конференції християнських церков у Москві тощо.

Після затвердження плану ліквідації УГКЦ, робота органів безпеки з формування критичної маси “прихильників православ’я” розгорталася за двома основними напрямками: “зверху” та “знизу”. “Зверху” – це формування Ініціативної групи, пропагандистська діяльність її центрального апарату, організація зібрань духовенства під її егідою. “Знизу” – це діяльність місцевих органів НКДБ із масового вербування агентури, яка потім використовувалася для агітації за православ’я.

Сигналом до початку кампанії стала публікація в усіх обласних та республіканських газетах статті Ярослава Галана (псевдонім “Александров”) “З хрестом чи з ножем”. Стаття містила різкі пропагандистські нападки на ієрархію УГКЦ. Першим значним ударом став арешт усього греко-католицького єпископату та низки провідних священиків, який відбувся 11 квітня 1945 року.

Хоча репресивний аспект кампанії проти УГКЦ досить детально висвітлений у літературі, слід зосередитися на менш відомих агентурно-оперативних її аспектах.

Інструкції щодо проведення собору

Щодо Ініціативної групи, то о. Костельник, як і очікувалося, з готовністю погодився очолити її. Це сталося 14 квітня, невдовзі після арешту єпископату, під час розмови з полковником Каріним.

Фактично, ще в листопаді-грудні минулого року, у бесідах з підісланою до нього агентурою, він висловлювався за розрив з Римом, заявляючи, що “в душі вже давно православний” і що ще п’ятнадцять років тому написав книгу, яка, за його словами, “розвінчує догматичні основи папства”.

Костельник був єдиним серед провідних активістів “возз’єднання”, хто діяв, так би мовити, щиро та “ініціативно”, керуючись власними амбіціями та давньою образою на Рим. Всі інші його наближені особи належали до агентурної мережі НКДБ.

Представника від Перемишльської єпархії довго шукати не довелося: 27 квітня, без особливого спротиву, на співпрацю з НКДБ погодився о. Михайло Мельник, вікарій тієї частини Перемишльської єпархії, яка опинилася в межах Дрогобицької області. Натомість виникли труднощі з підбором кандидата від Станиславівської єпархії.

Спочатку на розмову до Костельника доставили авторитетного старого декана з Коломиї о. Русина, якого було завербовано як агента “Антонов”. Однак він, ледь не зі сльозами, просив не залучати його до керівництва Ініціативною групою, посилаючись на старість і хвороби. Він обіцяв сприяти православній акції в межах свого деканату, що, зрештою, і зробив.

Згодом Станиславівське управління НКДБ завербувало викладача місцевої семінарії о. Ігнатія Луба (псевдонім “Угорник”). Його також направили до Львова до Костельника. Але після розмови, давши Костельникові згоду увійти до керівництва Ініціативної групи, о. Луб зник і був виявлений органами безпеки лише через два роки.

Антоній Пельвецький як православний єпископ

Лише з третьої спроби представником Станиславівської єпархії був призначений о. Антін Пельвецький, парох м. Копичинці на Тернопільщині та декан Гусятинського деканату. Ще в травні 1945 року його було таємно затримано, і на підставі інформації про його зв’язки з ОУН та німецькою адміністрацією завербовано як агента під псевдонімом “Шевчук”. Досить швидко він успішно схилив до переходу на православ’я 8 священиків свого деканату.

Секретарем Ініціативної групи став колишній депутат сейму, православний із Холмщини Сергій Хруцький, відомий як агент “Підбузький”. Формальне завершення створення Центральної ініціативної групи відбулося 29 травня 1945 року.

Невдовзі Раднарком УРСР дозволив її діяльність, визнавши її єдиним керівним органом для греко-католицьких парафій у Галичині. Це, зокрема, надавало їй право призначати та переміщувати священиків і деканів. Лише священики, які перебували під юрисдикцією Ініціативної групи, могли претендувати на офіційну реєстрацію.

Другий напрямок роботи полягав у розбудові “міцного агентурного апарату з авторитетного духовенства”, здатного впливати на священиків та віруючих.

З відомих причин, основний приціл робився на деканів. Ті з них, хто під час бесід з місцевими оперативниками демонстрував категоричну відмову від православ’я, негайно арештовувалися.

Арешти, або частіше – таємні затримання з допитами тих, щодо кого були наявні компрометуючі дані про “співпрацю з німцями” чи зв’язки з ОУН, слугували також для вербування. Однак, часто вистачало й простої бесіди під час виклику до районного відділу НКДБ. Через такі бесіди пройшли практично всі священики.

Михайло Мельник як православний єпископ

Наприклад, у березні 1945 року було завербовано городоцького декана Івана Крука (псевдонім “Снігуренко”), який сприяв арешту кількох місцевих оунівців та активно агітував за православ’я і проти ОУН-УПА.

У квітні 1945 року на компрометуючих матеріалах часів німецької окупації був завербований стрілиський декан Стефан Ковалів (псевдонім “Степанів”). Він переконав усіх 11 священиків деканату перейти на православ’я і згодом був направлений для участі в соборі.

У жовтні 1945 року був завербований милятинський декан о. Василь Дрелих (псевдонім “Форман”), який успішно схилив духовенство деканату на бік Ініціативної групи і невдовзі був переведений до П’ятницької церкви у Львові. Загалом, з 30 деканів або завідувачів деканатів Перемишльської єпархії в межах УРСР, 21 підтримав Ініціативну групу, а 9 були арештовані.

Про інтенсивність роботи, розгорнутої щодо Греко-Католицької Церкви, свідчить той факт, що обласні управління зобов’язані були звітувати про результати (арешти, вербування, заведені розробки) кожні п’ять днів перед спецоперативною групою у Львові, яку очолював спочатку підполковник Карін, а згодом – підполковник Волошин.

Отже, на місцях було сформовано базу так званих “прихильників православ’я”, серед яких суттєвий відсоток становила агентура. Наступним етапом кампанії стали деканальні зібрання. На них о. Костельник у супроводі капітана Богданова, або в інших єпархіях – Мельник та Пельвецький – переконували священиків писати заяви про перехід під юрисдикцію Ініціативної групи.

Довідна на Мельника-Іванова

Це була, так би мовити, найдемократичніша ланка у всьому ланцюжку подій: на зібраннях духовенства ставилися подекуди гострі питання, точилися дискусії. Однак, здебільшого, зібрання закінчувалися тим, що всі або майже всі учасники підписували заяву про визнання Ініціативної групи.

Причина полягала в тому, що зібранням передувала інтенсивна підготовка: залякування духовенства викликами до НКДБ, вербування агентури, якій доручалося вести агітацію серед колег-священиків, арешти явних противників православ’я тощо.

На самих зібраннях агентура створювала видимість того, що православ’я має своїх прихильників, що “все не так однозначно”. В атмосфері страху голосів декана та ще двох-трьох агентів (стільки їх зазвичай було на зібранні) вистачало, щоб переламати ситуацію.

У випадках, коли декан був противником “возз’єднання” або коли місцеві органи НКДБ не підготували належним чином агентів-учасників, зібрання зривалися. Це сталося, наприклад, у Золочеві, Раві-Руській та Городенці (тут зібрання зривалося двічі).

Довідка на Шевчука-Пельвецького

Після того, як Ініціативна група залучила до своїх лав достатній відсоток духовенства, постало питання щодо самої процедури “возз’єднання” греко-католиків із РПЦ. У планах цей момент не був детально прописаний.

Москва (в особі начальника 5-го відділу 2-го управління НКДБ СРСР Карпова) та патріарх Алексій виступали за те, щоб приймати греко-католицьких священиків в індивідуальному порядку. Натомість ідея “собору”, судячи з усього, народилася в колах самої Ініціативної групи.

Вже на перших зібраннях у липні 1946 року Костельник заявляв священикам, що, приєднуючись до Ініціативної групи, вони “поки що залишаються католиками”, а на православ’я переходитимуть “всі разом уже після рішення собору”.

Позицію Ініціативної групи можна легко зрозуміти: Костельник з колегами хотіли показати, що обхідними шляхами “возз’єднання” неможливе. Керівництво Ініціативної групи чудово усвідомлювало: якщо буде “собор”, то його будуть проводити саме вони.

Запрошення учасника собору Запрошення учасника собору Запрошення учасника собору

Якщо “возз’єднуватися” почнуть поодинці, в обхід Ініціативної групи, то сама група втратить своє значення та владу. Костельник, Мельник і Пельвецький наполягали на проведенні собору, посилаючись на його символічне значення як “тріумфу над Римом”. Вони переконували, що лише собор може переглянути поділ на єпархії, дати дозвіл на збереження деяких обрядових особливостей, характерних для Галичини, тощо.

У певному сенсі, наполягаючи на соборі, Костельник не лише демонстрував власні амбіції, а й грав на амбіціях чекістів, пропонуючи їм організувати щось “історичне та всесвітньозначуще”. Чекісти, зі свого боку, чудово розуміли, що Костельник прагне зберегти Греко-Католицьку Церкву як певний цілісний організм, який буде лише зовні “перефарбований” під православ’я, і в якому він і надалі відіграватиме провідну роль.

Це їх неабияк дратувало, і щоб поставити Костельника “на місце”, вони намагалися організувати бодай певну кількість індивідуальних навернень, але особливих результатів це не дало.

Наприкінці вересня 1945 року, коли кількість членів Ініціативної групи досягла 811 осіб, включно з 63 деканами, з’явився перший план “остаточного вирішення уніатського питання”. Цей план мав компромісний характер. НКДБ УРСР вирішило провести пробний “собор” у Дрогобицькій області, де залучення духовенства до Ініціативної групи відбувалося найуспішніше – завдяки тому, що акцію очолював сам генеральний вікарій.

На “соборі” мала бути ухвалена декларація про розрив із Ватиканом та засудження унії як “зради українського народу”. Делегати мали заявити про свій перехід на православ’я та висунути кандидатом у єпископи о. Мельника (він же “Іванов”).

Перед Дрогобицьким управлінням НКДБ було поставлене завдання протягом півтора місяця організувати собор, забезпечивши на ньому повну перевагу перевіреної агентури. Після цього, враховуючи здобутий досвід, мали б бути проведені собори у Львові та Станіславі, а потім – за умови доцільності – загальногалицький собор.

Список делегатів по Дрогобицькій області із зазначенням агентів

Паралельно мали також організовуватися переходи на православ’я окремих парафій або священиків з публікацією їхніх списків у “Єпархіальному віснику”. 10 жовтня нарком Савченко надіслав цей план на затвердження Меркулову.

Цей план, однак, не знайшов схвалення в Москві. Нарком Меркулов у листі від 2 листопада дозволив провести собор у Дрогобичі, але заявив, що проведення соборів у Львові та Станіславі недоцільне, а загальногалицький собор взагалі неприйнятний, оскільки може призвести до протилежних наслідків – тобто уніати можуть його зірвати.

З іншого боку, сам Костельник, який спершу погодився на згаданий план, невдовзі передумав. Вже 25 жовтня на зустрічі з Богдановим він знову почав переконувати в необхідності загальногалицького собору.

Він вважав, що поза межами Львівської області духовенство морально не готове до “возз’єднання”. Що коли після першого обласного собору оунівці розпочнуть терор проти його учасників, наступні собори будуть зірвані. Тому, на його думку, потрібно провести все за одним заходом, не афішуючи ці плани заздалегідь.

Список делегатів по Львівській області із зазначенням агентів

Позицію Костельника поділяв і єпископ Макарій (він же агент “Глібов”), який, поживши деякий час у Львові, добре розумів, що до нього як до “чужинця зі сходу” ніхто “возз’єднуватися” не піде.

Зрештою, чекісти прислухалися до Костельника. Незважаючи на те, що Дрогобицьке управління НКДБ вже завершило підготовку до обласного собору (проведено деканальні збори, обрано делегатів), цей “собор” так і не відбувся.

Натомість у середині грудня в Києві відбулася нарада щодо УГКЦ. У ній взяли участь, крім оперативників НКДБ УРСР, начальники управлінь західних областей та керівники їхніх 2-х відділів і 4-х відділень, відповідальних за церковну лінію.

З Москви на цю нараду прибули Карпов і Полянський, які, серед іншого, мали зустріч із членами Центральної ініціативної групи. Результатом наради став новий план від 19 грудня 1945 року, в якому НКДБ УРСР пропонувало відмовитися від обласних соборів і провести один-єдиний “загальногалицький” собор.

Список делегатів по Станіславівській області із зазначенням агентів

25 січня 1946 року Москва дала дозвіл на проведення собору. 6 лютого був затверджений остаточний план операції. Отже, для підготовки запланованої події залишалося трохи більше місяця. План передбачав, що на соборі слід забезпечити присутність 60-70% перевіреної агентури.

Утім, це не було серйозною проблемою, оскільки на той момент секретна мережа щодо Греко-Католицької Церкви налічувала вже 279 агентів та 475 інформаторів, серед яких, як можна припускати, було близько 200-250 священиків.

Якраз наприкінці 1945 – на початку 1946 року НКДБ руками Ініціативної групи провело реорганізацію деканатів відповідно до радянського адміністративного поділу. Це стало нагодою для усунення всіх тих деканів, які ще були противниками “возз’єднання” або недостатньо активно його підтримували, та заміни їх агентами органів безпеки або принаймні лояльними кадрами.

Делегатами на собор планувалося призначити від кожного деканату – декана та ще одного священика. Отже, половина делегатів гарантовано становили ставленики НКДБ. Другу половину підібрати також було нескладно.

Відповідно, підготовка до собору була суто технічною справою. Вона полягала в додатковій перевірці вже наявної агентури, її інструктажі, забезпеченні її транспортування тощо. В матеріалах з архіву СБУ збереглися списки учасників із зазначенням агентів та детальні довідки на кожного з агентів, що подавалися на затвердження до Києва.

Заходи, що передували собору, – поїздка греко-католицької делегації до Києва на хіротонію оо. Мельника та Пельвецького та передсоборна нарада – відбувалися під повним агентурним контролем. Наприклад, серед 14 учасників згаданої делегації до Києва було 12 агентів, від яких залишилися численні донесення про перебіг візиту та поведінку один одного.

Виступ Костельника на соборі

У Львові для прийому агентів під час собору було виділено 10 явних квартир. До міста були відряджені оперативники з областей, які мали курирувати своїх агентів. Перед виїздом перевірені агенти отримували по 800-1000 карбованців.

Обговорювати сам перебіг “собору” немає особливого сенсу – на момент його початку все було давно вирішено. Всі його рішення були відредаговані та затверджені в НКДБ. Як і планувалося, з 216 учасників дві третини, тобто 146 осіб, становили агенти НКДБ.

Єдиним, що відбулося не за планом, став виступ о. Василя Лесюка з Бродівщини, який запропонував вважати собор лише попередньою нарадою, після якої кожен мав би порадитися зі своєю совістю. Зрозуміло, що о. Лесюка ніхто не підтримав. У 1947 році о. Лесюка буде заарештовано.

Гавриїл Костельник ***

Багато аспектів радянського режиму, зокрема інструменти соціального контролю, висвітлені досить докладно. Про кампанії репресій, систему таборів і спецпоселень, механізми ідеологічної індоктринації написані сотні книжок.

Однак один ключовий інструмент соціального контролю досі залишався поза увагою істориків, насамперед через брак джерел – мається на увазі агентура. Секретний апарат був для органів безпеки головним джерелом інформації про антирадянські середовища та головним інструментом боротьби з ними.

Цілеспрямовані агентурні розробки, а не, як дехто вважає, випадкові доноси, передували більшості арештів та репресивних операцій. Наприклад, станом на 1947 рік в УРСР діяло 147 000 агентів та інформаторів, які були нерівномірно розподілені, а сконцентровані в ключових сферах життя.

Виступ Пельвецького

Отже, історія організації “Львівського собору”, про яку, завдяки випадку, в архіві СБУ збереглися надзвичайно обширні матеріали, цікава не лише сама по собі як епізод з історії УГКЦ. Ця історія демонструє, як формувалася (за потреби, практично з нуля) агентурна мережа за певним заданим напрямком і які масштабні завдання за її допомогою вдавалося виконувати.

Приклад “Львівського собору” дає змогу уявити, якими методами організовувалися в той період інші псевдоколегіальні публічні заходи, зокрема у релігійній сфері.

Нарком Савченко в одній із довідок прямо порівнює операцію НКДБ УРСР з проведення “Львівського собору” з аналогічними операціями московських та єреванських чекістів щодо проведення соборів РПЦ та Вірменської апостольської церкви у 1945 році.

Дійсно, в архіві СБУ збереглися директиви щодо організації собору РПЦ, які свідчать про те, що його так само організували органи безпеки. При його організації стояло завдання забезпечити на соборі переважну більшість перевіреної агентури, що й було успішно виконано.

Загальний вид засідання собору

До речі, за московський та єреванський собори їх організатори були нагороджені. Тоді як українські чекісти за “Львівський собор” нагород не отримали – через згаданий вище конфлікт з НКДБ СРСР щодо проведення “собору”.

Очевидно, що адекватна оцінка як самого собору, так і ключових його діячів неможлива без урахування методів його організації. У світлі цих методів можна переформулювати деякі питання, які вже не раз обговорювалися:

Наскільки канонічним є собор, що на дві третини складався з агентів НКДБ?
Наскільки канонічною була сама РПЦ, провід якої на 90% складався з агентів на кшталт “Шевчука”, “Іванова”, “Глібова” та інших?
Як оцінювати морально-психологічний стан суспільства, в якому на 1000 осіб припадало 4 агенти органів безпеки?

Архіви радянських спецслужб дають багато поживи для роздумів.

Роман СКАКУН

Джерело: Історична правда

Поширити це:

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття розкриває маловідомі аспекти операції радянських спецслужб з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Матеріал детально описує, як саме формувалася агентурна мережа, які методи використовувалися для тиску на духовенство та як готувався Львівський собор. Для читача, який цікавиться історією України, ця публікація є цінним джерелом інформації про методи боротьби тоталітарного режиму з релігійними інституціями та про роль агентів у цих процесах.

Джерело: photo-lviv.in.ua

No votes yet.

Please wait...