Не закохався: Львів відкриває приховані деталі біографії Соломії Крушельницької

Вацлав Морачевський: людина, що зблизила двох геніїв

10. 01. 2018

У листуванні Василя Стефаника до лікаря Вацлава Морачевського, датованому червнем 1897 року, знаходимо щире зізнання: «СЬОГОДНІ Я ТАКИЙ ДО НІЧОГО, ЩО БИ НЕ ГОДЕН СЛОВА НАПИСАТИ, ЯКБИ НЕ ВАШ ЛИСТ… Читаю ваш лист, та й як коли би по ниві зеленій ходив… Знаходжу і у вашім листі такої сили багато, що ще раз радуюся, що ви мій. Будьте ви моїм другом, але тримайте мене все простісінько, як земля тримає березу – під небо, високо».

Вацлав МОРАЧЕВСЬКИЙ радив українським жінкам читати Ніцше й Мопассана.

Вацлав Даміан Морачевський, уродженець Варшави (1867-1950), походив зі шляхетського польського роду. Вищу освіту здобув у Цюриху, опанувавши інженерію та медицину. Практикував як лікар у різних містах Європи, а з 1920 року оселився у Львові, де працював у ветеринарній академії. Його науковий доробок налічує майже 180 праць з органічної та фізіологічної хімії. Дружиною Морачевського була Софія Окуневська, одна з перших українських лікарів і активістка феміністичного руху. Вони мали двох дітей, Юрія та Єву. Похований Вацлав Морачевський на Личаківському цвинтарі у Львові, поруч із родиною. Його обширну бібліотеку було заповідано Академії наук УРСР. Польські біографічні джерела зазначають, що, незважаючи на відсутність публічної політичної чи соціальної діяльності, Морачевський безкоштовно лікував багатьох людей та допомагав студентам-медикам. Він був прихильником лівих ідей, противником будь-якої несправедливості та шовінізму, що зблизило його з українським національним рухом. Його захоплення українським фольклором, особливо гуцульським, також сприяло цьому. Морачевський був колекціонером мистецтва, поціновувачем літератури та класичної музики.

Дружба, що надихала

Стефаник та Морачевський підтримували листування протягом трьох років. У листах Стефаник часто ділився своїми емоціями та спогадами, що згодом стали основою його новел, які принесли йому славу видатного українського прозаїка.

«Ваші листи для мене – як добрі усміхи людей, роблять мене ліпшим і лагіднішим», – писав Морачевський, підкреслюючи, як листи приятеля допомагають йому «відриватися від звичайних помилок і думати про красу й добро». Він вважав, що без підтримки Стефаника втратив би «владу, і силу, і ніжність», ставши «пересічною людиною».

Перетин культур: Польський лікар та українська література

Вацлав Морачевський, будучи поляком, не виявляв особливого захоплення польською класикою. Під час однієї з лекцій у Львівському університеті він критично висловився про роман Генрика Сенкевича «Quo Vadis», зокрема щодо зображення святого Петра. Ця думка викликала обурення і навіть призвела до справи в поліції за «образу релігії», яку вдалося залагоджувати завдяки впливовим знайомим у Відні.

Однак до української культури Морачевський виявляв неабиякий інтерес, значною мірою завдяки своїй дружині, Софії Окуневській. Вони познайомилися ще під час навчання в Цюрихському університеті. Софія була однією з перших галичанок, яка закінчила гімназію та вступила до вишу, ставши першою жінкою-лікарем в Австро-Угорській імперії.

Через Софію та її подругу, Наталію Кобринську, Морачевський долучився до українського інтелектуального середовища. Він опублікував «Літературні замітки» в альманасі «Наша доля», де аналізував твори європейських авторів. Особливу увагу він приділив роману Фрідріха Ніцше «Так казав Заратустра», хоча й застерігав, що книга може бути небезпечною для деяких читачів, спонукаючи їх до самовозвеличення.

На критику вибору літератури в «Нашій долі» з боку Івана Франка, який ставив під сумнів доцільність рецензування «фальшивої балаканини» Ніцше та патологічних творів Мопассана, Морачевський, проте, отримав визнання за те, що першим звернув увагу на драматургію Гергарта Гауптмана.

Львів, Краків, дружба

Після переїзду Морачевських до Кракова, у 1894 році, до них завітав студент-медик Василь Стефаник, якого познайомив із лікарем публіцист Михайло Павлик. Вацлав Морачевський згадував цю зустріч: «Почали ми розмовляти про все й усяку всячину… Говорив я, а Стефаник слухав… Сказав, між іншим, що я неначе та мамка, у якої від достатку молока болять груди. Стефаник, дивлячись на мене, не міг втриматись від сміху – бо ще ніколи такої мамки з бородою не бачив».

Софія Окуневська-Морачевська (1865–1926) була дружиною Вацлава Морачевського протягом майже 30 років. Після Першої світової війни вони розлучилися. Софія проживала біля свого сина Юрія і померла в лікарні від апендициту.

Сам Стефаник у своїх спогадах («Про ясне минуле») зазначав, що їхнє знайомство з Морачевськими відбулося пізніше, під час шевченківського концерту в березні 1895 року, і назвав цю подію «найважливішою в його молодості». Він підкреслював, що завдяки освіченим Морачевським він «користувався широким європеїзмом» і відчував їхній глибокий вплив на себе.

Між чоловіками зав’язалася міцна дружба. Морачевський, будучи старшим на чотири роки, часто ділився з молодим Стефаником книжками зі своєї бібліотеки. Історик Василь Костащук вважає, що їхні стосунки були взаємозбагачуючими: Морачевський бачив і підтримував талант Стефаника, а для Стефаника Морачевський був втіленням моральних цінностей. Ця дружба, на думку історика, була настільки міцною, що їй не могли зашкодити жодні національні, життєві чи людські випробування.

Літо Морачевські проводили на Буковині, де працював батько Софії, після чого поверталися до Швейцарії. Листування між Вацлавом та Василем було регулярним, і значна частина збережених листів Стефаника адресована саме лікарю.

У одному з листів з Кракова від 3 липня 1896 року Стефаник пише: «Я тепер у свіжім світі – за кулісами. Співає в тутешній опері Соломія Крушельницька, наша землячка. Має прегарні голосниці в горлі й розумне лице… Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив її. Боявся би, аби не зійти на занадто утерту дорогу».

Стефаник ділився з Морачевськими своїми творчими спробами. У 1899 році вийшла його перша збірка новел «Синя книжечка», яку лікар одразу ж переклав польською мовою і опублікував рецензії в польських часописах.

З часом їхнє спілкування стало менш інтенсивним. Морачевський часто змінював місце роботи, а Стефаник одружився та оселився у своєму рідному селі Русові. Обидва назвали своїх синів Юріями, хоча причина цього збігу залишається невідомою. Син Морачевських, Юрій, став юристом і цікавився літературою, підтримуючи листування з Василем Стефаником. У 1934 році, тяжко хворий, Стефаник надиктовує листа до Юрія, висловлюючи глибоку прив’язаність до його батьків та його самого, називаючи їх своїм «одним маєтком і одним великим щастям у житті».

Юрій Морачевський помер у Відні в 1935 році під час операції. Стефаник дізнався про це випадково з некрологу. Навесні наступного року письменник, вже будучи серйозно хворим, востаннє приїхав до Львова. Після огляду лікарями, зокрема Вацлавом Морачевським, йому рекомендували негайно повертатися додому. Однак Стефаник прагнув відвідати могилу Юрія на Личаківському цвинтарі.

Його брат Лука описав цю останню дорогу: «Це була чи не найдовша й найтяжча дорога в моєму житті… Василь тяжко дихав, ледве тягнув за собою ноги… Кожних 10 кроків він сідав, майже лягав на зустрічні могили… Нарешті ми дійшли. Василь випростувався над ще не впорядкованою могилкою… Потім схилився вниз, зачерпнув, як води, долонею того піску й поніс угору, розсипаючи його по плащі й убранні жовтими плямами. А донісши трохи до уст, поцілував. Тоді і його уста пожовтіли».

Василь Стефаник пішов з життя наприкінці 1936 року. Вацлав Морачевський прожив ще 14 років.

«У нашій академії, як і в усій польській державі, тхне духом провінції»

Маркіян Заяць, випускник Львівської академії ветеринарної медицини, згадував Вацлава Морачевського як «анахронічну постать», «людину не з того світу», яка, на думку поляків, була «трохи не шкідником». Заяць характеризував його як видатного вченого, ерудита, колекціонера, гуманіста та естета, який захоплювався швейцарською моделлю вирішення національних питань і іноді пропонував подібні шляхи врегулювання польсько-українських суперечностей, що здавалися студентам «фантастичними».

Морачевський приєднався до академії у 1921 році і працював там до кінця життя, обіймаючи посади завідувача кафедри хімії і нутриціології, а згодом – кафедри лікарської хімії та загальної патології. У 1925-1927 роках він був ректором цього навчального закладу.

Львів тоді входив до складу Польської Республіки, і навчання проводилося польською мовою. Українські студенти прагнули відродити студентське товариство «Ватра», але керівництво академії відмовило у реєстрації. Звертаючись за допомогою до Морачевського, вони почули від нього: «Панове, що я можу вдіяти, коли в нашій академії, як і в усій польській державі, ще тхне духом провінції».

Зрештою, «Ватру» вдалося зареєструвати як кооператив, що об’єднав понад сто студентів. Товариство надавало фінансову допомогу, створювало бібліотеку та підтримувало зв’язки з українськими організаціями. Щорічно взимку, під час карнавалу, «Ватра» влаштовувала вечорниці.

У 1932 році рада професорів академії легалізувала товариство. Морачевський став його куратором, а згодом – почесним членом. Він дозволив проводити збори у своїй хімічній лабораторії та читав доповіді про Василя Стефаника і Тараса Шевченка.

«На початку своїх доповідей професор Морачевський заявляв, що буде говорити по-польськи, бо не володіє українською мовою настільки, аби вільно висловлювати свої думки», – писав член «Ватрі» Іван Білоскурський. – «При тому додавав, що занадто цінить українську мову, щоб дозволити собі робити помилки. Однак Шевченка цитував по-українськи. Це була шляхетна, незвичайно інтелігентна й культурна людина, яка відзначалась відвертістю й щирістю».

За час роботи у Львівській академії ветеринарної медицини Вацлав Морачевський виховав 7 докторів наук, серед яких був і українець Степан Ґжицький, ім’я якого нині носить навчальний заклад.

ьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника

Джерело: https://gazeta.ua/

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття розповідає про цікаву особистість Вацлава Морачевського, лікаря та вченого, який, будучи поляком, глибоко шанував українську культуру та відіграв значну роль у розвитку української інтелігенції. Особливо цінною є його дружба з Василем Стефаником, яка надихнула обох митців. Стаття також висвітлює його діяльність у Львові, його внесок у науку та його активну позицію щодо українського студентства, що робить цю інформацію надзвичайно корисною для всіх, хто цікавиться історією України, літератури та культурних зв’язків.

Подробиці можна знайти на сайті: photo-lviv.in.ua