Спогади про визволення Львова: Хроніка подій від інженера Корнеля Целевича
2 листопада 2018 року, 1223 перегляди
Стрільці у квартирі. Малюнок Леоніда Перфецького. Спомин. Написав: інж. Корнель Целевич. (продовження. Початок тут) Ми відчували сильний голод, і мій товариш Василь Сідельник почав роздумувати, де б роздобути трохи харчів. Від стрільців ми дізналися, що на Чернівецькому двірці є якийсь буфет, де можна було щось придбати. Він наказав нам чекати в залі другого класу на головному вокзалі, а сам вирушив зі стрільцями на пошуки. Це сталося вже надвечір, майже в темряві, близько 18:00. Електричного світла ще не було. Не минуло й кількох хвилин, як Сідельник вбіг до зали, де ми перебували, та повідомив таке: «Щойно вийшовши на вулицю зі стрільцями, я побачив яскраво освітлене авто з білим прапором. На ньому перебували полковник Вітовський, віце-президент міста Сталь та якийсь польський старшина. Вони розшукували коменданта, він представився, і йому було наказано припинити вогонь на дві години. Авто розвернулося і поїхало в бік міста».
Дмитро Вітовський Василь Сідельник делегував роль коменданта своєму братові Осипові, який, будучи четарем, мав відповідний однострій та відзнаки. Осип став його ад’ютантом. Він організував збір стрільців, розподілив бойові пости, знайшов поламаний скоростріл і встановив його біля входу. Не забув перевірити стан станційного персоналу, а найважливіше – зупинив поїзд, який мав останнім вирушити з вокзалу у напрямку Станислава. Після виконання цих розпоряджень, він продовжив пошуки продовольства. Та дійти до Чернівецького двірця йому так і не судилося. Знову прибуло авто, яке він наказав стрільцям затримати, оскільки воно було в невідомій військовій формі. Він отримав звістку, що переговори провалилися, і через пів години розпочнеться стрілянина.
Чернівецький двірець — зруйнований вокзал станції Львів. Розташовувався між Головним вокзалом та вулицею Городоцькою приблизно на місці сучасного Приміського вокзалу. Фото кін. ХІХ ст. Обличчя Сідельника зблідло, і він наказав нам негайно сідати на поїзд, який вирушав до Станислава. Ми так і зробили. У вагонах вимкнули все світло, решта пасажирів, що перебували на вокзалі, також сіли, і близько 19:00 поїзд тихо рушив з головного вокзалу. Без перешкод він подолав станції Кульпарків, Перзенківка, Сихів і попрямував у бік Станислава. На цьому етапі постало питання, що робити в Станиславові, коли нам було необхідно рухатися на північ! На станції Ходорів ми зустріли поїзд, що прямував до Львова. Я, Онишкевич і Дужий, не довго роздумуючи, пересіли до нього. Обидва Сідельники вирішили їхати далі.
Вулиця Зиблікевича (сучасна Івана Франка) Наш поїзд дійшов до Перзенківки, де всім пасажирам наказали вийти, оскільки поїзд далі не рухатиметься. Ми вийшли разом із кількома сотнями інших пасажирів, переважно військовими з фронту. Ми приєдналися до них і, минаючи електричну станцію, пройшли через Стрийський Парк до Львова. Ми очікували на потрапляння до польських блокпостів, але раптом пролунала команда «Стій!», і ми побачили наших стрільців. Це сталося на вулиці Зиблікевича. Я впізнав студента-стрільця, сина пароха з Вибранівки біля Львова, Славка Дороша. Він також впізнав мене, і разом він повів нас трьох до сусідньої казарми. Там ми зустріли добре знайомого нам командира – поручника Тимка Ґумовського, випускника права родом з Угнова. Була приблизно 21:00 або 22:00 вечора. Бій біля парку. Малюнок Едварда Козака Ми розповіли йому про наші пригоди, повідомили, що дві години тому залишили головний вокзал, який не охоронявся. Він пообіцяв вислати розвідку в бік Головного Вокзалу вулицею Лева Сапіги, оскільки сам головний вокзал вважався втраченим. Він дав нам трохи їжі, і ми, змучені двома безсонними ночами, лягли відпочивати. Наступного дня, 3 листопада, рано-вранці ми вирушили до «Народного Дому», де доповіли отцю Семену Горуку про пережиту «облогу» вокзалу. Потім ми вийшли на місто і почали думати, як дістатися до Угнова. Онишкевич захворів і не міг йти пішки. Маючи при собі трохи грошей, він купив для нас коня з возом. Вже під дощем, у зимовий вечір, ми вирушили в дорогу. Горук Семен (Сень),військовик, отаман легіону Українських січових стрільців і Української галицької армії (УГА),народився 12 вересня 1873 року у Снятині на Івано-Франківщині. Поштівка з колекції Юрія Завербного Промоклі до нитки, ми переночували в Куликові у місцевого пароха, а наступного дня, близько полудня, дісталися Рави, а ввечері – Угнова. (Сталося це 4 листопада 1918 року). Біля читальні, яка була яскраво освітлена, я зійшов з воза і застав там гурток місцевих мешканців, які терпляче розпитували про події у світі та що їм робити далі. Усі місцеві австрійські установи вже перейшли під український контроль. Я розповів про події у Львові, передав газети та публікації Української Національної Ради, і запропонував: «Найстарший за ранґом старшина приймає командування та формує військо». Найстаршим виявився четар Семен Трусевич, і він став військовим комендантом. Джерело: Літопис Червоної Калини, ч.11, листопад 1933 р.
Поширити це:
• Tweet
• Facebook
• Telegram
• WhatsApp
Підсумок від Вісті в Україні:
Ці мемуари інженера Корнеля Целевича є цінним свідченням про ключові моменти боротьби за Львів у листопаді 1918 року. Особистий погляд автора на події, його переживання та дії дають змогу краще зрозуміти складність того історичного періоду та героїзм людей, які відстоювали українську державність. Для читача, який цікавиться історією України, це джерело інформації надає унікальну можливість зазирнути “за лаштунки” великих подій та відчути атмосферу тих драматичних днів.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: photo-lviv.in.ua