Розкрито загадку смерті генія: Іван Франко та його останні дні

Історія недуги генія: Розкриваємо таємниці останніх років Івана Франка

2. 09. 2016 69112 Facebook X Pinterest WhatsApp Telegram

Кожна людина народжується з прагненням до здоров’я, але водночас приречена на хвороби, страждання, старіння та неминучий кінець. Колись усвідомлення цих невідворотних супутників людського життя глибоко вразило індійського царевича Сіддгартху Ґаутаму, спричинивши кардинальний світоглядний переворот. Це привело його до просвітлення і становлення Буддою – зачинателем однієї зі світових релігій. До речі, цією темою цікавився і сам Іван Франко, хоча це вже предмет окремої розмови.

Ця гірка істина, на жаль, є універсальною для всіх смертних, і генії не є винятком. Вони також переживають страждання, старіння, недуги та, зрештою, відходять у вічність. Однак, як слушно зауважила Мавка у «Лісовій пісні»: «Я в серці маю те, що не вмирає…», підкреслюючи нетлінність духовного спадку.

Іван Франко. Фото 1912 р.

У травні 2016 року виповнилося рівно сто років відтоді, як Іван Франко залишив цей світ.

Смерть рідко буває раптовою. Самотній і виснажений, поет, проте, очікував на неї. Попри все, він прагнув ще хоч раз побачити привітний промінь сонця, що сховався за хмарами. «Ось, бачите, сонце за хмарами, справді за густими, – промовив він до свого секретаря Мар’яна Колодія. – Що ж робити, треба чекати, але, правду кажучи, смерть не має терпіння чекати…». Вона справді не мала.

Іван Франко на лікуванні в Ловрані (Хорватія). Фото 1909 р.

О четвертій годині пополудні 28 травня 1916 року серце Івана Франка зупинилося.

За свідченнями, митрополит Андрей Шептицький, дізнавшись про кончину Франка, назвав цю подію найзначнішою втратою для українців у контексті Першої світової війни.

Приют для Українських Січових Стрільців у Львові по вул. Петра Скарги, 2а (сучасна Озаркевича), де наприкінці свого життя лежав хворий Іван Франко

Цьому трагічному моменту передувала тривала та виснажлива недуга. Хоча Іван Франко від природи мав міцне “селянське” здоров’я та вів відносно здоровий спосіб життя (часті прогулянки на природі, активний спосіб пересування, байдужість до тютюну та помірність у вживанні алкоголю), його стан значно погіршили численні арешти, тюремні ув’язнення, життєві випробування, а також, можливо, не меншою мірою, титанічна праця на межі людських можливостей. 1908 рік, який сам письменник називав найжахливішим у своєму житті, ознаменувався загостренням хвороби, що поставила митця на межу життя і смерті, реальності та ілюзії, ставши його щоденним кошмаром і передвісником невідворотної катастрофи.

Іван Франко. “Історія моєї хороби” (1908). Рукопис Андрія Франка.

Про глибину пекельних страждань і жахливі наслідки загострень недуги для фізичного та психологічного стану митця свідчить «Історія моєї хороби» – моторошний документ глибоких мук великої людини, написаний рукою його сина Андрія, який також передчасно помер. Уперше цей маловідомий автобіографічний матеріал з архіву Франка, що зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України у Києві, опублікувала Ярослава Мельник.

Ми не вдаватимемося в коментарі цієї вражаючої, майже містичної сповіді – хай кожен читач складе власне враження. Не вважаємо себе достатньо компетентними для інтерпретації чітких фактів та туманних галюцинацій, викладених у «Історії моєї хороби» Франка. Нарешті, цього не дозволяє дослідницька етика.

Іван Франко, маючи паралізовані руки, диктує свої твори учителеві Завадовичу. Криворівня, 1912 р.

Зазвичай, стан здоров’я людини є її приватною справою, інколи навіть надзвичайно інтимною. Обговорення чужих хвороб у більшості випадків вважається неетичним.

Проте публічні, видатні особистості завжди перебувають у центрі суспільної уваги. Їхнє право на приватність не завжди ретельно оберігається за життя; тим більше – після смерті. Здавалося б, яке кому діло до того, чим хворів той чи інший геній і від чого він, врешті-решт, помер? Однак суспільний інтерес до цієї теми іноді набуває хворобливо-гіперболізованого характеру, а часом навіть гротескних, патологічно-потворних форм. Найгірше, коли дійсні факти поступаються місцем суб’єктивним здогадкам, припущенням, домислам, навіть навмисним пліткам і наклепам…

Іван Франко. Фото 1913 р.

На жаль, хвороба Франка (особливо та комплексна, системна недуга, що врешті-решт передчасно забрала його життя) не залишилася виключно приватною справою письменника навіть за його життя. Про стан його здоров’я писали в пресі; його недугу та її причини обговорювали як пошепки, так і відкрито вдома та у львівських (і не тільки!) “салонах” і “кнайпах”. Кожен, хто прагнув пліткувати, висував власну версію “достовірного” діагнозу, вважаючи її “єдиноправильною”. Внаслідок цього у масовій свідомості поширився профанний міф про нібито “непристойний” характер цієї хвороби, про яку не заведено говорити в пристойному товаристві. Чутки про те, що Франко нібито страждав на “цікаву” (тобто венеричну) “болячку” (здебільшого йшлося про сифіліс), деякі “доброзичливці” поета поширювали ще за його життя (дехто з особливо “обізнаних” навіть натякав, що недуга “родом” із Відня, де Франко здобував докторський ступінь у 1892–1893 рр.). Але й після його смерті багато “докторів Бессервіссерів” (тобто універсальних “експертів”-всезнайків, які завжди все знають краще за інших) продовжують із таємничим виглядом натякати, що Франко, звісно, геній, але його недуга мала “гріховний” характер… Шкода, що навіть окремі дослідники-франкознавці не уникли впливу цього хибного стереотипу, не підкріпленого жодними фактами, і продовжують його (хоч і негласно) підтримувати…

Іван Франко в Приюті УСС серед пацієнтів-вояків

Цей шкідливий, а головне – облудний і брехливий міф (який, на жаль, досі надзвичайно живе в масовій свідомості) ґрунтовно спростував майже 20 років тому авторитетний лікар і науковець-медик, засновник відомої львівської лікарської династії Дмитро Луцик у статті «Танатогенез Івана Франка» (тобто причина смерті письменника). Стаття була вперше опублікована в наукових записках Львівського державного медичного інституту (Acta Medica Leopoliensia. – 1997. – Т. 3. – № 3–4. – С. 100–106).

Ця праця, автор якої, слід наголосити, не є істориком чи літературознавцем (у цих сферах його висновки не можуть мати достатньої ваги!), а є фаховим лікарем з колосальним практичним, науково-дослідницьким та викладацьким досвідом, – це науково обґрунтований ретроспективний діагноз хвороби І. Франка. Недуга мала хронічний, системний і полісимптомний характер. У свій час, на жаль, її неточно діагностували і, відповідно, неправильно лікували, що згодом призвело до смерті письменника.

Зліва направо: Ірина Домбчевська, д-р Володимир Щуровський, д-р Іван Франко, д-р Бронислав Овчарський

Висновки статті коротко підсумовано в анотації: «На підставі ретроспективного аналізу симптомів захворювань Івана Франка досліджено причини смерті українського поета. Обґрунтовано, що Франко успадкував від матері схильність до неспецифічного деформуючого ревматоїдного поліартриту, який у 1916 р. (рік смерті поета) не входив до номенклатури хвороб людини. Інтеркурентні захворювання, злиденні матеріальні умови, посилена творча праця, ув’язнення та холод як основний провокуючий фактор спричинилися до розвитку класичної клініки ревматоїду. Домінантними були зміни кори головного мозку та кистей рук. Лікування препаратами наперстянки ніяк не стримувало прогресії патології, а, навпаки, зумовлювало галюцинації. Декомпенсація серцево-судинної системи та наступні ускладнення призвели до біологічної смерті».

Професор Дмитро Луцик (1913-2004)

Таким чином, проф. Д. Луцик, ґрунтуючись на кваліфікованому фаховому аналізі, критично переглянув, суттєво уточнив і доповнив попередній ретроспективний діагноз Франкової недуги (хвороба Рейтера), встановлений 1981 року в статті М. Шеремети та Л. Ясинської. Він також аргументовано спростував низку профанних стереотипів, які існують із цього приводу й досі активно тиражуються не лише в жовтій пресі, а й у деяких франкознавчих працях.

Джерела:

• Марʼян Колодій. Останні хвилини Івана Франка // Іван Франко у спогадах сучасників / Упоряд. О. І. Дей та Н. П. Корнієнко. ‒ Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. ‒ С. 520.
• Див. докладніше: Ярослава Мельник. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908-1916. – Дрогобич: Коло, 2006. – 439 с.
• Шеремета М., Ясинская Л. Ретроспективный диагноз болезни И. Франко – особая форма ревматоидного артрита // III съезд паталогоанатомов УССР. – Ивано-Франковск, 1981. – С. 193–195.

Поширити це:

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття глибоко досліджує реальні причини хвороби та смерті видатного українського письменника Івана Франка, спростовуючи поширені міфи та плітки. Матеріал містить історичні фотографії та посилається на наукові дослідження, що робить його цінним джерелом інформації для всіх, хто цікавиться життям та спадщиною Франка, а також історією української медицини.

Дізнатися більше на: photo-lviv.in.ua