Степан Бандера: Як доля родини сформувала борця за волю України

Сім’я Бандер: Жертви тоталітаризму та боротьби за волю України

15. 07. 2023

1875 переглядів

У родині Степана Бандери налічувалося семеро дітей: четверо синів – Богдан, Олександр, Василь, Степан, та троє доньок – Марта-Марія, Володимира й Оксана. Усі вони були активними учасниками націоналістичного руху, що зрештою призвело до трагічних наслідків. Брати загинули від рук ворогів, а сестри зазнали репресій та були заслані до радянських таборів.

Олександр Бандера: Закатований у концтаборі на третій день ув’язнення

Олександр Бандера, народжений 25 березня 1911 року, здобував освіту у Стрийській гімназії та Львівській політехніці. Був активним членом Пласту, а у 22 роки приєднався до Організації Українських Націоналістів (ОУН). За дорученням Проводу ОУН, він навчався у Римі, де здобув докторський ступінь з політично-економічних наук і працював у римській станиці організації. Там же він одружився з Марією Доміні, італійкою, яка згодом мала вплив на долю багатьох українців. З початком німецької окупації Олександр повернувся до Львова.

У 1941 році німецька влада заарештувала Олександра і відправила його до краківської в’язниці. Звідти, 22 липня 1942 року, під номером 51020, він був перевезений до німецького концентраційного табору “Аушвіц” (Освенцім), розташованого на території окупованої Польщі.

Зі спогадів його співв’язня Бориса Вітошинського: “…На другий або третій день перебування у таборі, побитий, ледве пересуваючись, він був остаточно закатований під час робіт з будівництва. Його змусили місити ногами цемент з вапном. Під час цієї роботи його нещадно били, а посіпаки кілька разів кидали його цілого в цю суміш. Чорний від синців, скривавлений, з обпаленими устами, він просив води. Його схопили за ноги і кинули в бочку з водою. Ледь живого витягнули за хвилину. Наступного дня Олександр не вийшов на роботу. Його відправили до “кранкебау” – так званої лікарні, яка насправді була місцем остаточного знищення. Там він незабаром помер. Пізніше ми дізналися, що він помер за кілька днів до свого брата Василя”.

Ця трагедія сталася 23 липня 1942 року. Олександру Бандері було всього 31 рік. Важливо зазначити, що його вдова, Марія Доміні, була родичкою італійського міністра Чіано Галеаццо, зятя Беніто Муссоліні. Після загибелі Олександра, італійський уряд, за запитом Марії, звернувся до Берліна. Це змусило адміністрацію “Аушвіцу” розмістити українців в окремому блоці та виводити їх на роботу окремою бригадою, щоб уникнути конфліктів з польськими в’язнями.

Василь Бандера: Лише на кілька днів пережив брата в “Аушвіці”

Молодший брат Степана Бандери, Василь, народився 12 лютого 1915 року. Він закінчив Стрийську українську гімназію, агрономічні курси Львівської політехніки в Дублянах та вивчав філософію у Львівському університеті. Восени 1938 року, як член ОУН, був ув’язнений у польському концтаборі у Березі Картузькій за виступ на студентському зібранні. Після звільнення повернувся до Львова, а в жовтні переїхав до Кракова разом зі Степаном Бандерою. У серпні 1940 року Василь одружився з Марією Возняк-Ґлодзінською, але подружнє життя було коротким.

На початку травня 1941 року Василь Бандера брав участь у II Надзвичайному великому зборі ОУН. Через два місяці, після проголошення відновлення Української Держави, він очолив Службу безпеки обласного проводу ОУН у Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Зараз на цьому місці розташована будівля за адресою вул. Незалежності, 15.

14 вересня 1941 року гестапо заарештувало Василя Бандеру та його вагітну дружину. Марію відпустили через кілька днів, вона народила доньку Одарку, яку батько так і не побачив. Після двох місяців допитів у Станіславові, Василя перевели до Львова, до в’язниці на Лонцького, а згодом – до краківської в’язниці “Монтелюпіх”.

20 липня 1942 року 23 особи, яких німці називали “Бандера-групе”, були відправлені до концтабору “Аушвіц”. Першим серед них зареєстрували Василя Бандеру, студента філософії, під номером 49721. В “Аушвіці” Василь працював на будівництві. Колишній в’язень Борис Вітошинський згадував, як Василя змушували вивозити цемент на слизьку гору. Його били, ламали ребра, вибивали зуби. Землякам було суворо заборонено йому допомагати. Двоє фольксдойчів обсипали Василя цементом і запхали до бочки з водою.

Напівживого Бандеру відвезли до “кракенбау”, шпиталю, де колишні в’язні називали “місцем остаточного знищення”. Там 21 липня 1942 року, у віці 27 років, помер в’язень номер 49721. Його тіло було спалене у крематорії. Колишній в’язень Олекса Вінтоняк згадував, що наглядачі-поляки хвалилися, ніби вкололи Василеві смертельну ін’єкцію.

Доньку Василя, Одарку, разом із мамою вислали до Кемеровської області. Марія змінила прізвище доньки, аби убезпечити її. Лише на початку 1990-х років Одарці вдалося отримати нове свідоцтво про народження із записом про батька – Василя Андрійовича Бандеру.

Богдан Бандера: Загинув, агітуючи за Українську Державу

Богдан Бандера, народжений у 1919 році, у 1940 році, рятуючись від переслідувань за членство в ОУН, емігрував до Польщі, окупованої нацистами, і оселився в місті Холм. Там він навчався у гімназії. Перед німецько-радянською війною ОУН відправила його до Центральної, Східної та Південної України у складі спецгрупи для підпільної боротьби. Восени 1943 року Богдан керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН(б), що підпорядковувалася Миколаївському проводу.

Його основним завданням була пропаганда ідей українського націоналізму та незалежної соборної України серед молоді. Восени 1943 року “Богдан” брав участь у замаху на представника нацистської окупаційної адміністрації. Рятуючись від переслідування, він з побратимами переїхав до села Піски. Після сутички з поліцією, підпільники покинули село.

На початку 1944 року Миколаївський провід ОУН(б) призначив “Богдана” керівником підпілля в Баштанському районі. Його активність настільки вразила керівника Миколаївської округи ОУН(б) Микитенка, що на допитах у НКВС він назвав “Богдана” одним з “найбільш небезпечних індивідів”.

“На вигляд років 18, хоча насправді має 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий… Був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, живим у руки не здасться”, – зазначалося у протоколах допитів.

У лютому 1944 року, з наближенням фронту, Богдан Бандера та інші повстанці переховувалися у “бункерах”. Планувалося приєднання до Червоної армії для подальшої діяльності. Однак, бункер Бандери був виявлений німецькими солдатами. У перестрілці загинув один повстанець, інший зник безвісті.

З приходом Червоної армії та відновленням радянської влади, підпілля ОУН на Миколаївщині було розгромлене. Співробітники держбезпеки затримали багатьох підпільників. За свідченнями очевидців, Богдана Бандеру 11 або 12 березня 1944 року застрелили червоноармійці. Жителі села Піски, за версією краєзнавця Юрія Зайцева, поховали його на городі, попередньо знявши одяг.

Володимира з сестрами: Не зламалися під тиском НКВС

Володимира Бандера, яка осиротіла у вісім років, перебувала під опікою тітки. Закінчила школу, потім гімназію. У 1933 році переїхала до села Воля Задеревацька та вийшла заміж за священника Федора (Теодора) Давидюка. Подружжя активно брало участь у роботі “Просвіти” та підтримувало зв’язки з ОУН та УПА.

23 березня 1946 року НКВДисти заарештували Володимиру Бандеру та її чоловіка, який очолював Калуський повітовий провід ОУН. Володимира була засуджена на 10 років виправно-трудових таборів. Поки подружжя відбувало покарання, їхні діти опинилися в дитячих будинках.

“Її шантажували дітьми, але вона відмовилася відмовитися від свого брата Степана і отримала 10 років ув’язнення за те, що була сестрою Степана Бандери і дружиною священника. Після 10 років у тюрмі вона повернулася до дітей. На запитання, як вона витримала, вона відповідала: «Я дуже молилася і щиро вірила, що мені Господь Бог допоможе, і вірила в Україну»”, – згадує онука Володимири, Оксана Бандера.

У 1953 році Володимиру перевезли до Москви, де протягом шести місяців допитували у Лефортовській в’язниці. Туди привезли і її сестер, Марту та Оксану. Від них вимагали зректися Степана Бандери, але жодна з сестер на це не погодилася. Їх виховав батько, отець Андрій Бандера, який незадовго до розстрілу у 1941-му відповідав на запитання слідчих: “Я своїм дітям дав належне виховання, прищеплюючи їм любов до України. Світогляд моїх синів і доньок однаковий”.

1956 року Володимира Бандера-Давидюк повернулася в Україну і до 1995 року жила в доньки. Померла 11 липня 2001 року.

Марта-Марія: Пережила заслання, але не побачила вільної України

Марта-Марія Бандера, народжена 22 червня 1907 року, як і вся її родина, була учасницею національно-визвольних змагань. Вона керувала Долинським районним проводом жіночої мережі ОУН. 22 травня 1941 року її, разом із батьком та сестрою Оксаною, заарештували та вислали до Сибіру.

З липня 1941-го до лютого 1942-го Марта-Марія перебувала на спецпоселенні в Красноярському краї, працювала в колгоспі. Їй неодноразово змінювали місце перебування, зобов’язуючи регулярно реєструватися. Марту-Марію постійно змушували давати розписку про відмову від втечі під загрозою 20 років каторги.

У 1953 році Марту-Марію перевезли до Москви, де два місяці допитували. Не отримавши бажаного, її знову відправили до Красноярського краю. Звільнена 4 березня 1960 року, вона так і не отримала дозволу на повернення до України. Померла на чужині у 1982 році. У 1990-му її останки перевезли до України.

Оксана: Пів століття на каторзі

Оксана Бандера втратила матір у чотирирічному віці. Майже 10 років жила у тітки на Тернопільщині. Повернувшись до батька, навчалася у Стрийській гімназії, але здобути вищу освіту не могла через своє прізвище. Здобула освіту бухгалтера та пройшла курси крою та шиття, що згодом стало в нагоді в Сибіру.

Під час “перших совітів” вчителювала на Станіславщині. У травні 1941 року її заарештували як родичку провідника ОУН. Засудили Оксану Бандеру на 20 років ГУЛАГу та довічне поселення в Сибіру. У віці 24 років вона стала в’язнем ГУЛАГу, а повернулася лише майже через пів століття.

“Я від України нічого не вимагаю, бо вона мені нічого не винна. От якби мені Москва хотіла щось дати… Але ви мені не приносьте, я ні в чому потреби не маю, а є люди бідніші”, – ці слова Оксани Бандери підсумовують її життя.

У 1960-му сестри Бандери отримали паспорти, але повертатися додому їм заборонили. Оксана залишилася з хворою сестрою Мартою. Повернувшись додому аж у 1989 році, Оксана Бандера не мала нічого, крім підірваного здоров’я. Її зустрічали учасники демократичного руху. У 1996 р. Оксані та Володимирі міська рада Стрия виділила квартиру. Оксану Бандеру нагородили орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Померла 23 грудня 2008 року, заповіла поховати себе біля сестер в Старому Угринові на Івано-Франківщині.

Джерело: 5.ua

• Tweet
• Telegram
• WhatsApp

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця стаття – глибоке занурення у трагічну історію родини Бандер, яка стала символом непохитності та жертовності в боротьбі за незалежність України. Вона надає важливу інформацію про долю братів та сестер Степана Бандери, розкриваючи жахливі наслідки тоталітарних режимів. Читачі дізнаються про мужність, витривалість та незламний дух цих людей, які заплатили найвищу ціну за свої переконання. Цей матеріал є цінним для всіх, хто цікавиться історією України та прагне зрозуміти глибину боротьби за волю.

Оригінал статті: photo-lviv.in.ua