Зловити Шухевича: провальна операція МГБ, якої не було

20. 07. 2024 1097 Facebook X Pinterest WhatsApp Telegram

Розкрито невдалу операцію МГБ: Таємні документи про пошуки Романа Шухевича

В архівах Служби зовнішньої розвідки України виявлено унікальні матеріали, що розкривають маловідому операцію Міністерства державної безпеки (МГБ) СРСР. Документи стосуються спроб радянських спецслужб встановити місцезнаходження Головнокомандувача УПА Романа Шухевича у період з 1948 по 1949 роки.

Для досягнення цієї мети чекісти залучали органи безпеки Польської Народної Республіки, здійснювали арешти на території Польщі та УРСР, а також застосовували типову для себе тактику – систематичний тиск на кур’єрів, спрямованих Організацією Українських Націоналістів (ОУН) в Україну зі спеціальними завданнями для командувача повстанців.

Емісар Степана Бандери: перші кроки МГБ

Варто зазначити, що операцій та планів МГБ із розшуку Романа Шухевича було чимало, але всі вони закінчувалися безрезультатно. Лише 5 березня 1950 року чекістам вдалося виявити його місцеперебування в селі Білогорща, неподалік Львова, внаслідок масштабної чекістсько-військової операції. Тоді Головнокомандувач УПА загинув у нерівному бою, не маючи змоги вибратися з оточення. Однак, за певних обставин, органи МГБ могли б виявити його схованку щонайменше за півтора року до того, якщо б усе пішло за їхнім планом.

Історія пошуків бере початок наприкінці 1947 року, коли Степан Бандера відправив зі своєї резиденції в Мюнхені емісара Василя Дишканта на зустріч із Романом Шухевичем. Однак, до України він так і не дістався. Його затримали представники органів держбезпеки Польської Народної Республіки, які вже активно співпрацювали з радянськими спецслужбами в рамках тодішнього соціалістичного блоку.

Під час допитів Василя Дишканта, якого передали до рук радянських чекістів за домовленістю з польською стороною, його змушували розкрити мету своєї подорожі та маршрут. Проте, завербувати його та змусити до співпраці у пошуках Шухевича не вдалося. Натомість, на території СРСР його заарештували, піддали новим допитам та врешті-решт засудили до 25 років позбавлення волі. Це загальновідома частина історії, але розсекречені матеріали СЗР дозволяють детальніше ознайомитися з цією подією, що тривала майже два роки.

Згідно з архівними документами, Василь Дишкант, відомий під псевдонімом “Деркач” (1911 р.н., уродженець Сокаля Львівської області), у грудні 1947 року отримав завдання від Центрального Проводу ОУН(б) нелегально перетнути кордон Польщі за підробленими документами.

Його місією було перейти польсько-український кордон, знайти Романа Шухевича та передати йому нові тактичні настанови, зокрема, щодо необхідності мінімізації бойових дій УПА та збереження сил для подальшої боротьби. Натомість він мав отримати інформацію про діяльність підпілля в Україні та повернутися назад.

На території Польщі Василь Дишкант мав встановити контакт із керівниками ОУН Закерзонського краю – “Стягом”, “Орестом” або “Дальнічем”, які мали допомогти йому нелегально перетнути кордон та розшукати Головнокомандувача УПА. Однак, через загибель “Стяга” та інші обставини, цей план не вдався.

Змушений шукати альтернативні шляхи, Дишкант сконтактувався з українцем Богданом Петришиним. Петришин, капітан у відставці польської армії, планував повернутися в Україну після демобілізації. За узгодженим планом, Богдан Петришин мав знайти в Україні дружину Василя Дишканта та передати їй усі необхідні матеріали. Вона, у свою чергу, мала доставити пакет референту Сокальського окружного Проводу ОУН Павлу Мигалю (псевдо “Павур”), який був одружений з її рідною сестрою. На “Павура” покладалася місія зустрітися з Романом Шухевичем. Під час обговорення цих питань обох чоловіків було заарештовано.

“Я не буду працювати проти українського народу”

Деталі викриття цієї мережі ОУН на території Польщі в архівних документах не розкриваються. Наявні лише витяги з протоколів допитів Василя Дишканта, Богдана Петришина та інших осіб, а також плани МГБ щодо максимального використання ситуації для виходу на слід Романа Шухевича.

Оскільки емісар Степана Бандери відмовився від співпраці, увагу переключили на Богдана Петришина. Відомо, що ще до Другої світової війни, у 1939 році, він був заарештований польськими контррозвідувальними органами за антидержавну діяльність. Також було встановлено його близьких родичів у містечку Рогатин, які чекали на його повернення.

Працівник МГБ, під прикриттям легенди, відвідав Рогатин і передав Богдану Петришину звістку від його родини. Цей психологічний тиск мав викликати у заарештованого сильне хвилювання, на що й розраховували чекісти. Після цього Петришину повідомили про можливість побачення з родиною та подальшого спільного проживання, але спершу він мав погодитись на співпрацю, від якої раніше відмовився.

Чекісти знали, що Богдан Петришин надзвичайно переживав за долю своєї сім’ї та прагнув якнайшвидше повернутися додому. Саме цей факт вони намагалися використати в оперативній грі. Тривале мовчання Петришина після звістки про родину було розцінено як вагання. Йому дали час для роздумів і відвели до камери.

“Після повернення до камери, – йдеться в одній з довідок, – він довго розмірковував над цією пропозицією, зважував усі обставини, пов’язані з його долею і долею його рідних у випадку його засудження чи звільнення, і дійшов до остаточного рішення, що попри будь-які репресивні заходи, які можуть бути застосовані нами стосовно нього особисто і його рідних у випадку його відмови від співробітництва, він не має наміру зв’язувати свою долю з органами МГБ, оскільки його ‘совість не дозволяє йому бути провокатором і зраджувати своїх'” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8162. – Арк. 117).

Ця фраза, зацитована в документі, свідчить про його тверду позицію. Чекісти вдруге отримали відмову, але не відмовилися від своїх намірів. Справою особисто зайнявся начальник 1-го управління МГБ УРСР Микола Погрібний.

Він знову детально описав заарештованому наслідки відмови для нього та його родини, після чого знову поставив питання про співпрацю. На це Б. Петришин, як свідчать документи, відповів: “Проти українського народу я працювати не буду”. Після цього він повністю припинив відповідати на будь-які запитання.

Зважаючи на це, чекісти вирішили остаточно припинити спроби вербування Богдана Петришина і передали його до Слідчої частини МГБ УРСР “для ретельного розслідування злочинної діяльності як активного учасника ОУН бандерівської спрямованості”. Інформації про те, як проводилося це слідство, в архівних фондах розвідки не виявлено. Натомість простежується ланцюг подальших пошуків місця переховування Романа Шухевича.

Чекісти зосередили свої зусилля на розшуку дружини Василя Дишканта, Марії. Було відомо, що вона мешкала неподалік Львова і час від часу відвідувала знайомого греко-католицького священника Степана Нечая, від якого дізнавалася про будь-які новини від чоловіка.

До священника Нечая чекісти не стали встановлювати оперативний контакт, оскільки знали, що на нього велася справа в управлінні МГБ Львівської області як на активного українського націоналіста, який виступав з антирадянськими проповідями. Крім того, його сини воювали в УПА, що робило його ненадійним для співпраці. Тому було вирішено здійснити специфічну оперативну комбінацію.

Згідно з “Планом агентурно-оперативних заходів із розшуку Шухевича Романа і Сидора Василя”, затвердженим заступником міністра держбезпеки УРСР Віктором Дроздовим 23 березня 1949 року, до священника Нечая мали направити досвідчену агентку МГБ, яка добре знала територію Польщі, під виглядом кур’єра від В. Дишканта.

Їй мали передати фотографію Василя Дишканта з написом “Для Марії і Юрка від Василя” та пакунок із жіночими речами, що імітував подарунок від Богдана Петришина. Агентка мала наполягати на зустрічі з Марією Дишкант, під час якої нібито планувала передати подарунки, листа та інші вказівки “з того боку”.

“Після зустрічі, – зазначалося в плані, – Дишкант Марію таємно заарештувати і доправити до УМДБ по Львівській області, де спочатку звинуватити в спекуляції промтоварами та валютою, а після того, як вона назве своє справжнє прізвище, ім’я та по-батькові, перейти до питання про її практичну оунівську діяльність і націоналістичну діяльність її чоловіка. Після зізнання про участь в оунівському русі Дишкант Марію завербувати як агента для використання в наших інтересах за справою Шухевича, Сидора і Мигаля” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 8162. – Арк. 132).

Про те, чи був цей план реалізований, архівні документи мовчать. Однак, у травні 1949 року Марію Дишкант разом із сестрою було затримано у Львові. Спроби отримати від них зізнання про причетність до підпілля та згоду на співпрацю в розшуку Романа Шухевича не дали результатів. Вони не зізналися і були заарештовані.

Подальша розробка показала, що підпілля якимось чином дізналося про арешт Василя Дишканта та Богдана Петришина, тому будь-які подальші заходи, заплановані від їхнього імені, втратили сенс. Так безрезультатно завершилася одна з операцій зі встановлення місцезнаходження Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

Ця операція довела, що в той складний час, ані вмовляння, ані погрози, ані численні комбінації та хитрощі не змогли схилити діячів українського підпілля до зради. Для багатьох повстанців постать Романа Шухевича символізувала продовження боротьби та джерело надії на краще майбутнє для українців.

“Цих усіх людей, які влилися до УПА, – зазначається в газетній публікації до річниці загибелі Романа Шухевича, що збереглася серед архівних документів, – опанувало єдине бажання: прогнати окупантів. Через те вони знали лише одно гасло – боротися кінцем, жити неконечно. Це гасло зумовлювало їх моральну поставу, яка так далеко перевищувала бойового духа в нацистській і большевицькій арміях! Так то джерелом завзяття, відваги і відданості українського народу став він сам. З себе самого зачерпнув він силу до свого рішення боротися і сам окрилював себе в боротьбі.”

“Як великий запал огорнув народ, цьому дав вислів Чупринка, як командир УПА, командир, який мусів знати, якими моральними силами він керує: ‘В майбутнє я дивлюся з оптимізмом. Я вірю насамперед у силу і завзяття українських народніх мас, у їх високий патріотизм. Я вірю також у мужність українських повстанців і революціонерів, у їх підпільно-конспіративну та бойову майстерність'” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10490. – Т. 2. – Арк. 176).

Відлуння років

З відкритих джерел відомо, що Василь Дишкант відбував покарання в таборах на території Мордовії. Там він зустрівся з патріархом Йосифом Сліпим під час його етапування. Дишкант, за свідченнями, приніс йому їжу і коротко поспілкувався.

Органи МГБ/КГБ намагалися використати його і в таборах, пропонуючи звільнення в обмін на покаянну заяву про “світле життя в Радянському Союзі”. Дишкант відмовився, пояснюючи, що його життя за ґратами не є ані світлим, ані веселим, а життя на волі в СРСР він собі не уявляє, оскільки не жив у ньому.

Він був звільнений у 1966 році і повернувся до рідного Сокаля. Василь Дишкант народився у 1911 році в селі Мошків. У 1931 році закінчив Сокальську гімназію, потім здобув ступінь магістра права у Львівському університеті. Після повернення до Сокаля займався адвокатською практикою.

У цей період він активно долучився до діяльності ОУН. У 1937 році був заарештований польською поліцією. На Луцькому процесі того ж року, разом із 41 іншою особою, його засудили до трьох років ув’язнення.

Після звільнення деякий час мешкав у рідному селі під час німецької окупації. Згодом викладав у школі на Холмщині, а також на курсах українознавства.

Після початку німецько-радянської війни переїхав до Сокаля, одружився з Марусею Семенюк, у них народився син. У січні 1944 року був заарештований нацистами, засуджений до смертної кари, яку згодом замінили на ув’язнення в концтаборі. Перебував в Аушвіці до капітуляції Німеччини.

Після війни емігрував до Баварії (американська окупаційна зона). Був призначений обласним провідником ОУН Північної Баварії та провінції Гессен. З весни 1947 року працював помічником референта зв’язку з Краєм Проводу Закордонних Частин ОУН. Саме тоді зголосився нелегально поїхати в УРСР для зв’язку з Романом Шухевичем. Був заарештований у Любліні польськими органами безпеки та переданий МГБ СРСР.

Після звільнення з табору в Мордовії Василь Дишкант не мав радянського громадянства, що унеможливлювало виїзд за межі Сокальського району. Через “політичну статтю” він мав значні труднощі з працевлаштуванням. Лише директор місцевої школи наважився взяти його завгоспом, за що згодом мав проблеми з КДБ. Помер у квітні 1981 року в Сокалі, у віці 70 років.

Богдан Петришин, за даними видання “Сокальщина. Книга пам’яті України. 1914–1990 рр.”, відбував покарання в таборах Сибіру. Звільнений у 1960 році, проживав у Львові.

Олександр СКРИПНИК

Джерело: Історична правда

Підсумок від Вісті в Україні:

Ця публікація висвітлює маловідомі факти з боротьби українського підпілля проти радянських спецслужб. Розкриття деталей невдалої операції МГБ з розшуку Романа Шухевича дозволяє краще зрозуміти рівень протистояння, жертовність українських патріотів та методи роботи радянських репресивних органів. Інформація буде корисною для тих, хто цікавиться історією України, національно-визвольного руху та діяльністю ОУН-УПА.

Дізнатися більше на: photo-lviv.in.ua