Фото до статті
Шуберт, надмірний материнський контроль та відсутність батьківських фігур, діти-психопатки, зйомки на VHS і відчуття приємної тривоги – майже все це присутнє у кожному творі 84-річного австрійського кінорежисера Міхаеля Ганеке. У кінотеатрі «Жовтень» з 15 до 23 серпня демонструватимуть шість стрічок володаря двох «Золотих пальмових гілок» за перемоги в Каннах («Біла стрічка», «Любов»).
«Після «Забави на смерть» глядач або залишається на всю ретроспективу, або взагалі не приходить на жоден фільм. Це суперечить усім правилам, але ми прагнемо саме такого ефекту», – зазначають організатори події.
Після стрічки-відкриття будуть показані «Відео Бенні» та «Піаністка», а далі – три роботи Ганеке «пізнього періоду»: «Біла стрічка», яку часто називають magnum opus режисера, а також «Любов» і «Хепі-енд» на завершення. Про «троянського коня» Ганеке, критику снобізму та його вплив на сучасний жанр горор (і не тільки) «Вілледж» спілкується зі співзасновниками проєкту «Край», Андрієм Морозовим та Поліною Опрею.
Розклад показів ретроспективи доступний тут. Квитки можна придбати тут. Перед кожним показом відбудеться коротка вступна промова, а після – дискусія, яка може тривати годинами.
Міхаель Ганеке, австрійський кінорежисер та сценарист
Андрій Морозов: Ганеке для багатьох у нашій команді завжди був одним із ключових режисерів, який порушував питання: де починається і де закінчується реальність? Майже в кожному фільмі він ставить глядача у незручне становище, змушуючи самостійно осмислювати природу кіно. Сьогодні межі того, що є відео, стають дедалі розмитішими, оскільки ми перебуваємо в постійному потоці рухомих зображень, а кінематограф, з появою стрімінгових сервісів, став майже безмежним.
Поліна Опря: Ганеке – режисер, відомий своєю закритою манерою та аскетизмом, проте він досліджує різноманітні теми: від екзистенційних до соціально-політичних. У його роботах можна побачити розгляд постколоніальних практик чи феміністичних ідей, але наше завдання – з’ясувати, наскільки глядач активно бере участь у кіноперегляді та де проходять межі цієї участі.
Андрій Морозов: Існує думка, що Міхаель Ганеке – це представник артхаусу, якого дивляться виключно кінокритики в пошуках прихованих смислів. Однак це цілком нормальна позиція глядача, адже не обов’язково читати філософські трактати, аби відвідати кіносеанс. Ганеке – режисер, який ефективно працює з динамікою подій. Останніми роками спостерігається сплеск інтересу до інтерактивного кіно – його, наприклад, демонстрував «Чорне дзеркало» на Netflix, надаючи глядачам можливість вибирати дії для персонажа. Але Ганеке експериментував з цим ще у 90-х, хоча й у дещо інший спосіб. У «Забаві на смерть» Ганеке ставить питання про природу насильства. Він детально відтворює усі кінематографічні прийоми на екрані, але потім руйнує їх, змушуючи нас усвідомити: «Ага, ось що таке насильство, а ось як його критикувати». Саме тому Ганеке може бути цікавим сучасному глядачеві.
«Забава на смерть»Funny Games1997
«Забава на смерть»Funny Games2007
Андрій Морозов: Не стільки мозок, скільки душу, чуттєвість людини…
Поліна Опря: …А я хочу заперечити. Ганеке – режисер, який продовжує традицію інтелектуального арткіно, натхненний не лише Бергманом, Брессоном чи Фассбіндером. Ганеке закінчував філософський факультет, тому йому знайомі багато ідей. Він – режисер, який випробовує почуття, але прагне їх подолати. Відчувати симпатію до його персонажів складно. Ганеке вимагає від глядача уваги та здатності пам’ятати події, що відбувалися протягом фільму. Тобто це не про накопичення знань, а про залученість та співпереживання.
Андрій Морозов: Коли Ганеке описував «Забаву на смерть», він казав, що хоче дати глядачеві ляпаса. Але не лише там – мені здається, що він прагне зробити це в кожному фільмі. Проте це не пафосна провокація, адже ляпас може бути засобом приведення людини до тями або проявом жорсткості. Його кіно – це жорстке, але не жорстоке кіно. Він чудово володіє кіномовою трилера та горору, але водночас є тонким режисером у зображенні сімейної та екзистенційної драми. Його фільми дивитися незручно. Іноді він вдається до вкрай авангардних прийомів, як у «Сьомому континенті». Втім, ті самі «Забава на смерть» і «Відео Бенні» будуть цікаві широкому колу глядачів.
Поліна Опря: Люди звикли до чітких жанрових визначень, таких як трилер, комедія, мелодрама – ці межі є для них певною зоною комфорту. Ганеке намагається подолати таку пасивність глядача, прагнучи його залучити до процесу перегляду.
Андрій Морозов: Ви згадали «Одіссею», і мені прийшла на думку фраза Ганеке про «Забаву на смерть» – що це був троянський кінь в індустрії. Але просто підкинути троянського коня, щоб зруйнувати індустрію, було б надто банально для Ганеке. Це потрібно, щоб вказати глядачеві його місце. Ганеке створює кіно, яке може викликати неприязнь, але змушує хотіти переглянути його ще раз – і вже не заради розваги. «Одіссея» – чудово. «Людина-павук» – теж. Але це різні напрямки творчих зусиль. Повертаючись до «Забави на смерть», яка сьогодні є центральною [сміється], кажуть, що половина глядачів у Каннах покинули залу на прем’єрі. І це саме те, чого прагнув Ганеке.
Поліна Опря: Цікаво, що він створив стрічку, з якої глядач мав піти, а через 10 років випускає американську версію «Забави на смерть» – покадровий ремейк, ідентичний до оригіналу. Глядач теж мав би піти.
Поліна Опря: Ганеке писав цей сценарій для американської аудиторії, але не знайшов фінансування та зняв його в Австрії. Тобто австрійське кіно 1997 року – це оригінал, але оригінал задумувався як американський фільм, що вийшов у 2007-му. Тобто римейк тоді нарешті став оригіналом.
Андрій Морозов: Я поставив таке запитання: у чому різниця між оригіналом і копією? Чи можливий узагалі тотальний повтор?
Поліна Опря: Тут оригінал залежить від того, яким був досвід першого перегляду. Було б цікаво на ретроспективі спершу показати першу версію, а потім – другу. Показати кіно один раз – не спонукає до такої рефлексії, як зробити це двічі.
Андрій Морозов: Ми якось із Поліною зустрілися й обговорювали «Забаву на смерть». Я бачу – вона дивиться обидві версії одночасно. Навіщо? Щоб знайти різницю, якої дійсно немає. Було б цікаво, хто би досидів на показі другої версії до кінця. Адже навіщо це робити? Мене вражає, що він не зробив римейк, як це роблять зазвичай – змінюють контекст чи епоху. А тут він поїхав у США та зробив покадровий римейк. З того, що я читав, критики були розлючені через сам факт цього: «Знову це артхаусне torture porn, яке ми маємо дивитися!» Мені здається, ця пара фільмів робить центральне висловлювання Ганеке про те, як він бачить звʼязок індустрії та глядача.
Андрій Морозов: Саме так. Знайти кінокритика, якому не подобається Ганеке, дуже важко. Але він прийшов у кіно з телебачення й чудово розумів, що саме цінує глядач, а під його критичний удар у фільмах зазвичай потрапляють представники буржуазного середовища. Так, його кіно вимагає певних зусиль, але він – відкритий режисер. Не хочу називати конкретних імен, але якщо зараз подивитися на європейське фестивальне кіно, можна побачити повну ізоляцію режисерів та публіки, які вважають, що існує жорсткий поділ на масове та авторське кіно. Мені здається, це глибоко помилково. Таке кіно мені нецікаве. Це кіно, зняте виключно для себе, – і це вже справжнє насильство, а не Ганеке [сміється].
Поліна Опря: Ганеке перебуває на межі між цими двома світами. Коли він вперше потрапив на Каннський кінофестиваль, Антоніоні саме переходив до телебачення, а Бергман завершував свою режисерську кар’єру, тож з’явився простір для режисера на кшталт Ганеке.
«Піаністка» La Pianiste 2001
Андрій Морозов: Це парадокс, але Ганеке мав значний вплив на жанр горору. Коли мені було близько 16–18 років, я шукав найкращі фільми жахів, а «Забава на смерть» завжди була в топі. Тоді я нічого не зрозумів, окрім шоку та неприємного тілесного відчуття.
Серед режисерів можна згадати хвилю французького екстриму та Гаспара Ное – хоча згадувати його зараз не дуже хочеться [французько-аргентинський режисер, зокрема, відвідав Москву у 2024 році, під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну – ред.]. У Ное, як і в Ганеке, є фільм «Любов», а також «Вихор», де він копіює ту саму «Любов».
Троп Ганеке про вторгнення безпричинного зла в оселю було відтворено у 2000-х роках у стрічках «Незнайомці», «Техаська різанина бензопилою» та «Пагорби мають очі». Інший місток до горору – це те, що зараз називають «розумним горором». Візьмемо, наприклад, Антона Чегура, антагоніста фільму «Старим тут не місце» від братів Коенів. У мене немає доказів, але я впевнений, що вони брали за взірець персонажа Арно Фріша з «Забави на смерть». До речі, знаряддя для вбивства Антона Чегура дуже нагадує зброю з «Відео Бенні», іншого фільму Ганеке. Крім того, це також Йорґос Лантімос («Лобстер»). Він більш фантасмагоричний, але, видається, надихався Ганеке. Також Мішель Франко та німецьке фестивальне кіно загалом – «Звук падіння» з Каннського кінофестивалю. Це спроба відродити «Білу стрічку» Ганеке, яка досліджує тему дітей та історичної спадкоємності.
Поліна Опря: Люди постійно звертають увагу в «Білій стрічці» на те, що персонажі фільму – це ті, хто причетний до початку Першої світової війни. Ганеке показує ідею, яка згодом набуває радикалізації. Він казав, що черпав сюжет із книг про виховання дітей у 19–20 століттях напередодні війни. Хтось із нашої команди сприймає фільм крізь етичну чи релігійну призму. А мене цікавить аспект виховання дітей у радикалізованому суспільстві, де волю пригнічують з раннього віку.
Андрій Морозов: Центральна проблема – зло. Як люди, ми звикли завжди шукати одну причину несправедливості, і це для нас особливо актуально сьогодні. Важлива фігура в «Білій стрічці» – дитина. Можна згадати більш популярний приклад – «Володар мух», де діти просто граються. А коли трапляється злочин, виникає запитання: в який момент виникло зло? Глядач, у певному сенсі, – це теж дитина, яка просто дивиться кіно. Утім, це не більше ніж перекладання відповідальності.
«Біла стрічка»The White Ribbon 2009
Андрій Морозов: Важко відповісти, оскільки потрібно провести межу між раннім і пізнім Ганеке. Рік тому ми жартували, що було б чудово побачити «Забаву на смерть» на великому екрані. Зараз це фільм-відкриття ретроспективи. Перепрошую за пафос, але, мені здається, що це один із 10–20 найважливіших фільмів в історії. Кіно часто намагається приховати інтригу, а це – фільм абсолютно прозорий.
Крім того, «Відео Бенні» – це приклад того, як мають працювати трилер і драма. А його фінал – один із найприголомшливіших, які я бачив. Навіщо він це зробив? Відповіді не буде. Це зводить із розуму, бо ти не можеш побудувати причинно-наслідковий зв’язок.
Поліна Опря: Якщо брати загальноприйняті magnum opus – це «Біла стрічка» або «Любов», які отримали «Золоті пальмові гілки». Ганеке у всіх своїх фільмах послідовно досліджує різні теми – і саме з цієї перспективи на нього цікаво дивитися. У його останньому фільмі «Хепі-енд» немає нічого принципово нового, але в ньому він поєднує всі елементи попереднього кіно.
Поліна Опря: Якщо подивитися на його телевізійний період, то він також екранізував «Замок» Франца Кафки. Тому тут цікаво, як він демонструє свою майстерність у цьому, бо фільм здобув популярність і нагороди. Про нього, до речі, нещодавно згадали у фільмі «Сентиментальна цінність» [персонаж Стеллана Скашгорда дарує онуку DVD-диски з фільмами, до яких він ще не доріс – ред.].
Андрій Морозов: Це найвідоміший його фільм, з погляду масовості він найбільше запам’ятався. Зараз у кіно спостерігається тренд на певний травматизм, і в цій стрічці присутній цей відтінок. Центральна ідея – розпад порядку, що відбувається з головною героїнею. До того ж цей розпад ніби не узгоджується з тим світом, у якому вона мала б жити. Вона – викладачка Віденської консерваторії, яка вважає потяг до порнографії злочинним через власну нереалізованість у житті. Крім того, присутня мати, яка постійно нею керує – це, можливо, також резонує з аудиторією. Не хочу спойлерити, але запам’ятовується фінал, коли вона завдає собі рани. Це не має жодного сенсу, але ця рана зображує суть фільму. «Музикальність» цього фільму – це взагалі окрема історія, тому для людей, які працюють у цій сфері, кіно буде дуже цікавим.
Це одна з найвидатніших ролей акторки Ізабель Юппер, а також перша французька робота Ганеке, за яку він отримав гран-прі Каннського кінофестивалю. Ми спробуємо поглянути на це кіно з точки зору того, що таке травма.
Андрій Морозов: Що ми розуміємо під успіхом? З найочевиднішого погляду здається, що успіх – це визнання, можливо, щось матеріальне. Візьмемо ті ж «Забаву на смерть» – Ганеке приїхав перезнімати кіно до США з абсолютно іншою знімальною групою, щоб вони фактично досягли такого ж результату. Це вимагає величезної сили як автора, щоб таке зробити. Успіх – це те, що ці фільми взагалі існують. Ганеке було майже 50 років, коли він отримав перше визнання – суто європейське, до речі. Та сама «Піаністка» пройшла дуже складний шлях індустріального пекла, оскільки задумувалася як американська історія також. Залишатися незалежним і стійким у таких умовах – це також успіх. Якщо фільм подобається всім, то щось із ним не так. З Ганеке такого не буває. Він нікого не залишає байдужим.
Поліна Опря: Міхаелю Ганеке зараз 84 роки, і він зняв відносно небагато фільмів. Коли він вперше потрапив на великий кінофестиваль, йому було 47. До цього він знімав телевізійні фільми, які тоді вважали не надто престижними – адже паралельно Франсуа Трюффо та Райнер Вернер Фассбіндер створювали «велике кіно». Ганеке – визнаний режисер, але для українського глядача він ще не до кінця розкритий, оскільки багато його фільмів у нас не демонстрували.
Поліна Опря: Ганеке називав цей фільм одним зі своїх найінтимніших, оскільки казав, що переживав схожий досвід. Це 2012 рік, тому і Міхаель Ганеке, і Жан-Луї Трентіньян, і Еммануель Ріва [виконавці головних ролей] – вже літні люди, які замкнулися в одній французькій квартирі й почали знімати кіно про любов.
Коли Трентіньяну запропонували роль у цьому кіно, він уже не знімався – після вбивства його доньки він казав, що хоче просто померти. Але його продюсери запевнили його, що померти можна й після «Любові» також. І вже після цього фільму Трентіньян знявся у «Хепі-енді». Ганеке хотів назвати фільм на кшталт «А поки музика не закінчиться…», але назву «Любов» запропонував Трентіньян. І тут велике питання щодо сюжету кіно: чи те, що робить головний герой – це справді любов? Наступний фільм Міхаеля Ганеке з Трентіньяном, «Хепі-енд», показує, як жити людині, яка опиняється в такій ситуації.
«Любов»Amour2012
Андрій Морозов: Вважається, що цей фільм найменше схожий на інші роботи Ганеке. «Любов» починається з вторгнення у житло, але не ззовні, як у «Забаві на смерть», а зсередини, тому я погоджуюся, що це кіно про хворобу та невідворотний фінал лякає з емоційного боку. Ця стрічка може комусь нагадати «Скафандр і метелик» або «Море всередині» з Хав’єром Бардемом. Утім, «Любов» про інше – це не експлуатаційна драма, яка викликає потік сліз, а історія, що вражає, зокрема, приголомшливим фіналом.
Олексій Морозов – заступник головного редактора та редактор культури «Вілледж». Здобув освіту журналіста в КНУ імені Тараса Шевченка, а з 2021 року пише про музику, кіно, серіали та спорт на «Вілледжі». Вболіває за «Арсенал» та ФК «Чернігів», є прихильником Black Country, New Road та Lift to Experience.
За матеріалами: www.village.com.ua