Істина давно відома, але не зайвим буде її нагадати: не існує в нас маловідомих населених пунктів. Є просто ті, які ще не знайшли способів заявити про себе світові, а є ті, до яких світ починає придивлятися. Гельмязів – один із таких. Хоча є підстави вважати, що цей етап у його визнанні вже минув, і незабаром кожен українець, у чиїх руках опиниться нова двотисячна купюра, матиме нагоду згадати, що одне з зображень на ній безпосередньо пов’язане з цим селом. Це – нумізматичне втілення останньої мозаїки Алли Горської, якою вона прикрасила місцевий заклад харчування «Супій».
(Тут варто згадати, що Алла Горська – українська художниця, дисидентка, громадська діячка, одна з основоположників та найяскравіших творчих представників покоління шістдесятників, одна з перших митців андеграунду, учасниця правозахисного руху 1960-х років в Україні. Попри її знакову постать для України, обставини смерті художниці досі не з’ясовані).
СТАРОВИННА КАРТА ГІЙОМА ДЕ БОПЛАНА
Минулого року Укрінформ розповідав про обставини створення мозаїки, тому тут немає потреби детально повторювати. Але варто сказати про те, що за останній рік процедура надання твору Горської статусу національної спадщини так і не зрушила з місця. Бо якщо так триватиме далі, незабаром доведеться змінювати дизайн купюри. Через зникнення першооснови одного з її елементів. Можливо, Нацбанк висловить своє вагоме слово. А ми поки що звернемося до історії села та походження його незвичної для слов’янського слуху назви.
Письмова історія села Гельмязів (колись – сотенного козацького містечка) налічує кілька сотень років; деякі дослідники припускають, що воно було засноване ще в XII столітті, а археологічні знахідки вказують на значно давніші пласти: у долині річки Супій колись було виявлено унікальний скарб, датований II століттям нашої ери. Разом із ним знайдено й стародавній човен, видовбаний за тогочасними технологіями з дуба, який зберігається в одному з київських музеїв.
Любов Педько та Сергій Черненко
Завідувачка Музею історії села Гельмязів Любов Педько продемонструвала фрагмент відомої карти Гійома де Боплана, на якій присутня назва латиницею: Ell miazow. Помилки бути не може – поселення розташоване на правому березі річки Supoi; неподалік на північному заході знаходиться Pereaslaw, поруч, на півдні – Piesczana (нині село Піщане Золотоніського району). Однак звідки «Ельмязів», якщо довколишні топоніми суто слов’янські?
Колись село омивав Супій
Щодо походження назви існують різні версії та теорії, які відображають як спроби лінгвістичного пояснення, так і народні легенди. Існує версія, за якою первісною назвою поселення було «Єльм’ясто» («місце з ялинами»). Розповідають, що колись тут ріс цілий ялиновий ліс. Є легенда про двох козаків – Геля та Мяза, які нібито припливли сюди. Також висловлювалися припущення про тюркське походження назви від якогось хана або козака на ім’я Ельмаз («Алмаз»).
Однак місцеві краєзнавці вважають таку версію мало обґрунтованою. Вони припускають, що все значно простіше: у давнину чиновники та літописці, за деякими винятками, не відзначалися, скажімо так, належною уважністю під час переписування текстів своїх попередників, та й правила написання назв, що складалися з двох слів, не були належним чином встановлені. Тож «Ель мязов» вони цілком могли записати одним словом, ще й надавши назві власного звучання.
Появу літери «Г» пов’язують із періодом після включення цієї території до складу Російської імперії. Російські чиновники поступово трансформували її на «Гельмязов». А українці, згідно з національним правописом, уже замінили літеру (і звук) «о» на «і». Вийшло – «Гельмязів». А взагалі, скільки сьогодні в Україні топонімів, походження яких досі не з’ясовано! Далеко ходити не треба – у тій же Черкащині чимало подібних загадок. Хіба що деякі більше відомі, ніж поки що маловідоме село Золотоніського району. Втім, це ненадовго, до того ж не лише «Птахом» славне українське село.
СЛАВЕТНИЙ РІД ЛИЗОГУБІВ: ВІД «ЗЛОДІЙСЬКИХ» КОЗАКІВ ДО ГЕТЬМАНА
З Гельмязева бере початок відомий рід Лизогубів, який подарував Україні кількох козацьких полковників (навіть одного наказного гетьмана). Окрім військової сфери, представники роду відзначилися в царині української культури: Якову Юхимовичу небезпідставно приписують авторство «Лизогубівського літопису» (перша половина XVIII ст.). Засновника української фортепіанної музики вважають Олександра Івановича Лизогуба (1790–1839 рр.). Ще один представник роду (Семен Семенович) є прадідом Миколи Гоголя. Його донька Тетяна у 1776 році вийшла заміж за Опанаса Гоголя-Яновського, а їхній син Василь став батьком класика.
Значний внесок в українську культуру XIX століття зробив Андрій Іванович (рідний брат композитора). Він товаришував із Тарасом Шевченком, надавав йому підтримку навіть тоді, коли той потрапив під царські репресії. Попри заборону Миколи І писати й малювати поетові, йому вдалося передавати йому не лише гроші, а й папір та малярське приладдя. Він і сам непогано малював.
Ця гілка династії, ймовірно, завершилася на дітях Андрія Івановича. Старший, Дмитро, обрав шлях революціонера. Став одним із співзасновників радикального таємного товариства «Земля і воля» (для точності: це була вже друга організація з такою назвою; перша існувала на півтора десятиліття раніше). Побратими планували ліквідацію государя-імператора; Лизогуб не мав брати прямої участі в теракті, але витратив на його організацію приблизно 200 тисяч рублів. А коли його притягли до суду, пощади не просив і писати прохання про помилування після оголошення вироку відмовився. Його разом із двома іншими спільниками повісили на іподромі біля Одеси 22 серпня 1879 року. Через чверть століття Лев Толстой написав оповідання «Боже та людське», в якому вивів Дмитра під іменем Анатолія Світлогуба. Чому не написав одразу після страти? Мабуть, тому, що саме в той час Лев Миколайович переживав період релігійних «шукань». А тут, у 1905-му, розпочалася революція: вбивства, «столипінські краватки»… «Не можу мовчати!».
Музей
Рідний брат Дмитра, Федір Андрійович, дожив до української революції. Був видатним діячем земства (під час його багаторічної роботи головою Полтавського губернського земства зведено знамениту будівлю земської управи, де тепер розташований Полтавський обласний краєзнавчий музей. Він ініціював встановлення в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському, на відкриття якого зібрався весь цвіт українства, зокрема й закордонного). Цікаво, що гетьман Павло Скоропадський запропонував Федору Андрійовичу спочатку посаду міністра внутрішніх справ, а згодом і крісло прем’єра, яке той залишив після того, як гетьман підписав із Денікіним «федеративний» договір.
Сільрада
А починалася династія з простого козака Гельмязівської сотні Переяславського полку Кіндрата Кобизенка. Традиційно в подібних життєписах основоположник – фігура майже міфічна. От і Кіндрат, за однією з версій, піднявся в козацькій ієрархії в результаті активної (і плідної) підтримки Богдана Хмельницького під час козацько-польської війни. А от краєзнавці Гельмязева дотримуються іншої версії. У буклеті, виданому Краєзнавчим музеєм Гельмязівщини, Центром роботи з обдарованими дітьми та Публічною бібліотекою сільради, Кіндрат після поразки козацьких повстань 1630-х років подався на Дон, де його обрали отаманом так званих злодійських козаків, переважно вихідців з Лівобережної України. «Злодійськими» їх називали тому, що вони промишляли на Волзі та Каспії, завдаючи неабиякої шкоди московсько-іранській торгівлі. Кіндрату, за цією гіпотезою, не пощастило – московити його спіймали й відрубали голову в Терському містечку, у присутності перського посла. А кар’єру в козацькому війську зробили вже його сини Іван та Яків…
ДОНЬКА І СЕСТРА ПРЕЗИДЕНТІВ
На відміну від останніх Лизогубів, які більше були прив’язані до родового маєтку в Седневі на Чернігівщині, Наталя Андріївна Лівицька-Холодна народилася в Гельмязеві у 1902 році.
Книга віршів Наталі Лівицької-Холодної, майже самвидав
Не дістанешся до Гельмязова, десь загрузнеш у канаві з багном,і не вибереться з нього, обмазана,твоя карета, духовний банкроте…
Батько – Андрій Миколайович Лівицький – в уряді УНР обіймав посади міністра юстиції та заступника голови Ради міністрів. Природно, що після поразки української революції його донька мусила емігрувати. Правда, не до Польщі, де тоді осів батько, а до Чехословаччини. Досить швидко зблизилася з поетами так званої Празької школи, зокрема з Євгеном Маланюком, якого кохання до Наталі ледь не довело до самогубства.
У нас якось надто мало уваги приділяють цій поетесі. Хоча вона заслуговує на визнання як повноправна зірка в сузір’ї українських поетів.
…Лиш вір завзято, вір і знай:Колись навесні прийде змінаІ оживе твій світлий край,Що зветься дзвінко «Україна».
(збірка «Сім літер», 1937 рік)
Земляки самотужки, на добровільні пожертви, надрукували збірку поезій Наталі Лівицької-Холодної (Наталки Волошки) «Господні Терези». А ось вірш майже біографічний:
В серце вбиваються вістря ножів,серце навпіл роздерте…Поможи мені, Господи, поможи!Не дай на роздоріжжях померти!…А мені по чужих світах,під укази нової Європи,сниться все, що у Неї, там,закривавились тяжко стопи.А мені під паризьким мостомчи в похмурих шпийонських мурахвсе – о Боже! – вогненним хрестомRue Racine, Monparnasse, Петлюра.
На розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель 25 травня 1926 року було вбито Симона Петлюру, і Директорію УНР очолив його найближчий на той час соратник Андрій Лівицький. Її батько. Президент УНР в екзилі. А в 1967 році президентом став її брат Микола.
Сама Наталя Андріївна прожила довге життя в Америці. Була членкинею управи Союзу українок Америки. Померла у 2005 р. у Канаді.
РІЧКА СУПІЙ ТА ІНШІ ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ
З Гельмязевом кореспондента Укрінформу знайомили Любов Педько, її попередник на посаді очільника Музею краєзнавець Сергій Черненко та директорка Центру розвитку творчості та роботи з обдарованими дітьми Лариса Глоба. Спочатку показали Музей, де його керівникам вдалося зібрати непогану колекцію експонатів, яка постійно поповнюється. Загалом для наших сіл є рідкістю, коли для музею виділяють окрему будівлю. Тут вона виділена і досить щільно заповнена, зокрема автентичними артефактами. Зрозуміло, окремий стенд присвячений династії Лизогубів.
Лариса Глоба
У селі, крім мозаїки Алли Горської, є така пам’ятка архітектури національного значення, як Свято-Троїцька церква. Зведена у 1841 році в неокласичному стилі. Побудована вона була коштом місцевого козака Федора Савенка. Бідний у молодості, він розбагатів на виробництві меду. Твердили, що Савенко знайшов закопаний скарб і на ці гроші найняв дуже популярного у вищих колах імперії архітектора Василя Стасова, автора величних споруд у Москві, Санкт-Петербурзі, Царському Селі. Черненко заперечив таку версію – мовляв, статків від розведення бджіл вистачало козаку й без сторонніх доходів.
Промислова зона
Утім, церква стала вже кінцевою точкою нашої екскурсії. А після виходу з музею ми тією ж вулицею попрямували до річки Супій, назва якої виведена на фронтоні ресторану під тепер уже знаменитою мозаїкою. Поруч із музеєм – монументальна будівля торговельного закладу, яка цілком могла б прикрашати вулицю якогось райцентру. Пройшли майданчик колишнього промкомбінату. Були часи, коли тут випускали лимонад, виготовляли цукерки, ковбасу, яку «розвозили по всьому району». Тепер працює тільки олійниця, і щойно дозріє на полях соняшник, люди починають завозити сюди соняшникове насіння. «Запах стоїть…», – кажуть мої провідники.
Вже біля виїзду з села Любов Миколаївна показала на вулицю, яка вела кудись углиб приватної забудови:
– Ось це – Кут. Десь тут мешкав Іван Кобизенко-Лизогуб. Кут простягався вздовж Супою, і там найперше поселення було. Хати стояли просто над річкою. А вже в пізніші часи її відтіснили.
Річка Супій
Біля мосту гельмязівці занурилися у спогади:
– Підходимо до річки Супій, місця, де всі випускники приходять зустрічати схід сонця, – каже Лариса Іванівна. – На мосту. І діти наші приходили сюди. Тільки ж річка була не така. Зараз зовсім вже жах, і все.
– До речі, наш Супій – це ж прорізь, – зітхнув Сергій Володимирович. – Це рукотворне русло. Ось тут, де Піщане, там люди не дали землю під русло.
Справді, на карті видно, що річка тече у явно штучному руслі, яке складається з майже ідеально прямих відрізків, – і тільки в межах Піщанської громади вона знову починає петляти. Нижче від мосту течію сповільнює щось схоже на шлюз. До цього місця річка густо вкрита ряскою, серед якої прокльовуються латаття. Далі вона вже відносно вільно тече між невеликих валунів.
* * *
Церковний ковальський “цех”
Дорогою до храму виникла невелика дискусія на клерикальну тему. Почувши запитання про приналежність Свято-Троїцької церкви, Лариса Іванівна з певним викликом у голосі відповіла:
– Української православної церкви. Але це не заважає священнику бути патріотом. У нього на території створено ковальський двір, там збираються ветерани, волонтери і кують для фронту різні металеві вироби. А матушка збирає продовольство і везе його нашим бійцям. А загалом парафіяни звикли довіряти своєму батюшці…
Справді, біля церкви, під широким навісом, розташоване різноманітне ковальське приладдя, а сам «цех» прикрашений прапорами з написами «167», «Чорні запорожці» і навіть латиною «Dei gratia» («Божа благодать»). Під стріхою є ще кілька прапорів, але вони згорнуті, очевидно, щоб не заважати ковалям заходити всередину.
…І таке трапляється в поселеннях, що пам’ятають своє козацьке минуле.
Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора
Оригінал статті: www.ukrinform.ua