У моєї мами — своєрідний ритуал: будь-яке свято означає стіл, наповнений до краю. Мета — аби всі наситилися, забрали залишки з собою, а те, що не розібрали, доїдали ще кілька днів. Інакше, на її думку, це й не свято зовсім.
Коли я тільки розпочала самостійне життя, ці сімейні звички міцно перекочували зі мною.
Кожен, хто переступав поріг мого дому, мусив бути нагодований. Відмова сприймалася як виклик, і я наполягала, аби людина все ж скуштувала. Звісно, якщо це був хтось сторонній, хто завітав з діловим питанням, можна було обійтися без пригощань, але чаєм із чимось солодким було б неввічливо не запропонувати. А про святкові застілля й говорити годі: щонайменше три види салатів, стільки ж закусок, бажано дві основні страви та два десерти. І це був ще доволі скромний варіант — для звичайних, невимушених зустрічей. На Новий рік кількість страв множилася на три.
Кілька років я жила в такому ритмі, навіть не усвідомлюючи, чому накопичується внутрішнє роздратування. Зрештою, я зрозуміла причину, і це значно полегшило моє життя.
Дім, що гостинно відчиняє двері (і холодильник)
До певної пори мої друзі часто навідувалися до мене саме погодуватися. У перші роки самостійного життя мало хто мав вправність у кулінарії, а коштів на постійні відвідини закладів харчування ще не вистачало. Тарілка супу — це ж невеликі витрати, я б сказала, копійки, але людина сита й задоволена.
Мені ніколи не було шкода цієї тарілки супу — і зараз не шкода.
Однак, з часом я почала відчувати, що шкодую вже себе. Я просто виснажилася від ролі постійної господині для всіх підряд, від нескінченної необхідності готувати. Звісно, я готувала насамперед для себе, але мою порцію супу я б їла чотири дні, а пара друзів, що завітали на обід, скоротила б цей термін до двох. А далі — знову до плити.
“Прокляття” святкового столу
Свята я доволі швидко почала не любити. Спочатку — виснажливі походи по магазинах із важкими сумками. Потім — години, а то й дні, проведені на кухні. І лише потім — урочисте накриття столу та радість від споглядання, як гості насолоджуються стравами.
А далі — сон у кутку від виснаження. Але це ще не кінець, бо коли настане час прибирати та мити гори посуду, обов’язково знайдуть, як мене розбудити.
Закрита “їдальня”, втомлений “кухар”
Я не знала, як це змінити, тому просто припинила запрошувати гостей до себе. Зустрічі відбувалися в кафе, ми гуляли або йшли в гості до інших. І там приготуванням займався хтось інший.
Минуло кілька років, і я зрозуміла: я готова знову приймати друзів у себе вдома, але з однією умовою — я більше не буду їх годувати.
Виявилося, це досить просто реалізувати.
Можна сказати: «Якщо хочете чаю, принесіть, будь ласка, печива», «Їжі в мене зараз немає, але можемо замовити доставку», або «Пропоную кожному принести по одній страві, так і зберемо спільний стіл».
Це чудово працює. До того ж, мої друзі за цей час також подорослішали та почали розуміти, що “їдальня” зачиняється не без причини.
Я щиро рада бачити приятелів у себе вдома, але в мене більше немає відчуття обов’язку їх годувати. І це усвідомлення надзвичайно спростило моє життя, позбавивши втоми та роздратування, які раніше виникали від самої думки про свято.
Я не відмовилася від приготування їжі зовсім, але тепер роблю це виключно за власним бажанням, а не з відчуття обов’язку.
І найголовніше: коли люди приходять до мене в гості, вони приходять поспілкуватися, а не просто мовчки жувати.
Порада від Вісті в Україні:
Ця історія — чудове нагадування про те, що можна і потрібно встановлювати власні межі, навіть у стосунках із близькими. Вона показує, як відмова від нав’язаних обов’язків на користь власного комфорту може значно покращити якість життя та позбавити від зайвого стресу, особливо коли йдеться про домашні свята та зустрічі з друзями. Можливо, вам теж варто переглянути свої “кулінарні” зобов’язання?
Дізнатися більше на: ukr.media